Про Раїсу Троянкер (1909-1945) заговорили позаминулого року, в переддень її столітнього ювілею. Хоча перша публікація появилася 2004-го у журналі «Коментар» з передруку «Інтимної сповіді» Юрія Смолича, невеликої статті С.Матвієнко, декількох віршів самої Раїси Троянкер і коментарів Я.Цимбал. Відтак була ще публікація Олега Коцарева і Юлії Стахівської «Рай-я родом з авангарду», хоча дата народження поетки називалася 30 жовтня 1908 року. І тільки зараз, із появою книги віршів Раїси Троянкер в упорядкуванні Володимира Поліщука, названа справжня дата народження 30 жовтня 1909 року.

Я не переповідатиму біографії цієї унікальної жінки, оскільки той же Володимир Поліщук подав досить грунтовну розвідку про неї «Я життя так безмежно люблю...» (Раїса Троянкер та її поетична автобіографія). - С.5-61. Крім того, цей же дослідник подав свої невеликі розвідки про двох офіційних чоловіків Раїси Троянкер («Онопрій Турган - журналіст і письменник», «Поет революційного оптимізму» (Про Іллю Садоф¢єва), і короткі біографічні довідки про доньку і онуку поетеси (Олена Онуфріївна Турган; Олександра Олександрівна Турган). Завершує книгу нарис мурманського письменника Володимира Сорокажердьєва «Мурманское десятилетие» і бібліографія публікацій Раїси Троянкер у мурманській періодиці, укладена Станіславом Дащинським.

Якщо зважити, що у книзі відтворені повністю дві україномовні поетичні збірки Раїси Троянкер «Повінь» (1927), «Горизонт» (1930),  російськомовна збірка воєнної поезії «Суровая лирика» (1942), що видана у Мурманську та вірші поза збірками, а також російські вірші-присвяти Іллі Садоф¢єва, то маємо найповніше видання творів Раїси Троянкер. Хоча для дослідників залишаються ще деякі прогалини творчого (нібито видрукувані у Ленінграді дитячі книги поетеси) і біографічного (мало відомостей про ленінградських і мурманський періоди життя; невідомо нічого про листування поетеси) характеру.

Якщо ж говорити відверто, то Раїса Троянкер була тією жінкою-насолодою, якої домагалися чи не всі відомі українські літератори 20-х років. Чи як про це пише Юрій Смолич в своїй «Інтимній сповіді»: «Бо була Рая віртуозом розпусти і еротичність її була феноменальна: її фізичне бажання, здавалось просто сотилось з її маленької істоти, відчувалось, як майже фізично відчутна еманація, немов повітря довкола неї на кілька метрів було насичене випромінюванням її тіла - і, коли ти наближався до неї, переступав цю межу, то потрапляв немовби в сферу ділання якихось токів, що паморочили тобі голову, колотили твоє серце і тамували тобі дихання єдиним - бажанням тіла цієї маленької, мініатюрної розпусниці. Це не моє особисте відчуття - так говорили про Раю багато з моїх товаришів, що були коханцями Раї, а коханцями Раї були всі мої товариші: я, право, не можу поручитись, що поміж письменників [Києва] Харкова тих років - абсолютно незалежно від приналежності до тієї чи іншої літературної групи, абсолютно незалежно від особистих якостей - розпутників чи вірних своїм дружинам і високоморальним в поглядах на взаємини з жінкою - був хоч один, який би не був якийсь час, або просто один раз, коханцем [Раї] маленької Раї. Можливо, в цьому був якийсь своєрідний спортивний, еротично-спортивний запал Раї, але, може бути, що вона просто була німфоманкою. Щодо її коханців, то, здається мені, тут важила не тільки її «приступність», легкість її здобуття, важила, безперечно, та «еманація» надзвичайної, непереможної еротики, яку розточувала Рая. Так, чи інакше, але [коханцями Раї] щовечора Рая ночувала з коханцем, і, здебільшого, то був щоразу - новий коханець». Здається, відмовився із нею переспати тільки Анрі Барбюс (це зі слів самої Раїси Троянкер в інтерпретації Юрія Смолича): «Чому, справді, ніхто не вмів встояти проти її «чар»? Пригадую: з Москви, на якийсь пленум, чи що, приїхала група російських письменників, то були дуже хороші письменники, основні сили російської радянської літератури, сьогодні вони теж - основні її «кити». Їх було четверо. За тиждень, що вони пробули в Харкові, вони всі по черзі стали коханцями Раї. Потім в Харкові був з´їзд Бюра міжнародньої революційної літератури (БМРЛ) - на той з´їзд з´їхались французи, бельгійці, німці, угри, китайці, англійці. Майже всі вони перебули коханцями Раї. Коханцем Раї став навіть Панаїт Істраті, про якого поширена була чутка, що він педераст. Рая сказала мені «я перевірю сьогодні ж, чи цьому правда». Тої ночі вона була з Панаїтом Істраті. Другого дня вона розповіла мені: «він, справді, педераст, і мені пощастило дати відчути йому, що я - хлопчик, але після того йому прийшлось зробити відкриття, що й з жінкою він може бути мужчиною. Він був приємно вражений, але й розчарований». Ще за день Рая прийшла до мене розстроєна: їй не пощастило спокусити Барбюса - вони любісінько пробалакали цілу ніч, але під ранок Барбюс сказав їй: мило дівчино, йдіть додому, ви дуже спокусливі, але я вас мало знаю для того, щоб любити. Так розповідала Рая, злостячись і [ображено] витираючи [ображені] сльози образи. Вона намагалась потішити себе тим, що він «просто старий і вже нічого не [може] хоче». Саме «не хоче», бо мужське «не можу» для Раї не існувало: вона запевняла, що переборює всяке «не можу», що вміє прикликати до життя кожного імпотента і хвалилась листами довгорічних імпотентів, в яких вони писали їй, що вона повернула їм радість володіння жінкою».

Мені важко щось додати чи прокоментувати. Ця уманська (гуманська) жидівочка, невеличного зросту із звабливою фігуркою, таки була тим демоном-спокусником, яка втілювала у собі всю жіночу розкріпаченість (духовну і тілесну) бурхливих пореволюційних років. І сей її талант також заслуговує уваги і спроби дослідити феноменальність цієї невгамовної натури, яка постала проти родинних жидівських традицій, утікши зі своїм першим спокусником у 13 років із Умані, яка постала проти соціялістичної сімейної квазіморалі, і зуміла уникнути загрози тоталітарного знищення (чого не уник її перший чоловік Онопрій Турган), переїхавши вчасно з України в Ленінград у 1930 році, а відтак із Ленінграда у Мурманськ (у 1935), покинувши свого другого чоловіка, пролєтарського поета Садоф¢єва. Тільки не вдалося їй обхитрити смерть, і 29 грудня 1945 року Раїса померла від раку, заледве розмінявши 36 рік свого короткого, але яскравого життя...

Її поетичні твори автобіографічні (про що говорять усі дослідники, включно із Вол. Поліщуком). Говорити про «еротизм» і «порнографізм» її віршів, як це закидалося критикою 20-х років минулого століття, теж непросто. Хоча такі її вірші як «Трава прив¢ялена і заніміла осінь...», «Осінь» (фрагменти), «Студентське», «Нічна розмова», «Моє кохання» швидше говорять про безпосередність і відвертість натяків на еротизм. Напевне, це треба приймати за поетичну сміливість, тим більше, що українська поезія 20-х, особливо її жіноча сторінка, не були такими відверто інтимними, як це було у російській поезії початку ХХ століття (Ахматова, Цвєтаєва та іже з ними).

Так само і з жидівською тематикою у віршах Раїси Троянкер. Тут їй теж належить першість, бо такої простоти поетичних малюнків у змалюванні жидівсько-українських стосунків (міжнаціональних), ми теж, на жаль, не мали і, фактично, й досі не маємо.

Про воєнну російськомовну  лірику Раїси Троянкер говорити багато не доводиться. Цілком традиційний імперський дискурс маємо  тут. Хоча й зрозумілий у контексті часу та обставин, і претензій до автора бути не може. І в темі, і у  поетичному вираженні вірші Раїси Троянкер є вторинними, малооригінальними...

Найбільший інтерес залишається до її біографії. У цьому найбільша притягальність постаті Раїси Полянкер, помножена на її жидівське походження, що завжди в українців викликає нездоровий інтерес. Її жіноча сміливість і одчайдушність, помножена на безпосередність і талант,  витворили один із найзагадковіших літературних міфів 20-х років ХХ століття. Сьогоднішня зацікавленість до постаті Раїси Троянкер є свідченням вписання біографії Жінки в культурний пласт доби, яка ніколи не буде повною і відкритою без присутности прихованого чи відвертого еротизму і ній.

У цьому сенсі Раїса Троянкер залишається самотньою і незрозумілою  постаттю української поетичної еротичної культури, яка частково знайшла своє продовження наприкінці ХХ століття у творчости Мирослави Чайки, Антоніни Цвид, Марії Ревакович... Але до кінця залишилася так і не відчитана, бо сама розмова про еротизм збилася на вульгарність і порнографію.