Ми усі прийдемо до цього: віку, часу, життєвого етапу, – то вже кожен обирає на свій смак, а саме через скільки років це відбудеться – знає той, у кого віримо.  З колами під очима,  випуклими венами на руках і зблідлою та зморшкуватою, мов печене яблуко, шкірою  сидітимемо на лавці (призьбі, дивані, землі) і чинитимемо самосуд. Над собою. Позивач - совість. Свідки -спогади.  Відповідач - самі розумієте хто … Пом’якшать обставини тільки серця, в яких ви не пройшлися брудними військовими чоботами, а принесли свою гасову лампу, коли життя там тимчасово вимкнуло світло.

«Дєд, а ти любіл когда-нібудь?», – такими словами врятована від
«ломки» наркоманка Оленка з роману Володимира Лиса «Століття Якова» змусила старого чоловіка перерахувати кількість гасових ламп, якими він поділився і які  засвічували для нього. Услід, як несподівані гості, приходять  до старого Якова, котрий так прагне дожити до ста років, спогади: посеред ночі стукають у шибку колючим безсонням, або  тривожним відчуттям чиєїсь присутності пробуджують зустрічати осінній світанок. 

Неначе мружачись від болю та несподіванки, виходять з пам’яті, немов з темряви на яскраве світло, - підслухана розмова мами з сусідкою, з якої довідався, що його кохану Улясю не віддадуть за бідного юнака, сама Уляся з великими гудзиками на блузці,  котрі так важко розстібалися затерплими від хвилювання пальцями, військова татова рушниця, яку навів на молодих, щоб перегородити їм дорогу до церкви…

Спомини Якова про своє життя,  будуючи окрему площину й при цьому  плавно й доречно вписуючись у дві інші часові площини (до знайомства з Оленкою і після її від’їзду), вдало створюють  складне, але зрозуміле часове переплетіння, яке не плутає читача, а поступово вводить його в історію.   

Важливою характеристикою роману є також великий проміжок час, в якому подача історичних подій не витісняє безпосередніх подій у житті Якова на другий план, а навпаки – війни, розкуркулення, діяльність УПА  немов стають  канвою, на якій  яскравим візерунком проступає доля людини.

Без надто розлогих описів місцевості, якою б мальовничою вона не була, без довгих розписів особливостей реакцій психіки на різноманітні ситуації, без ідеалізації або опоганення чиїхось вчинків, але з місцевим діалектом і транслітерацією, влучними словами, простота яких не зменшує краси їх поєднання, цей роман залишає  опісля прочитання одне бажання: перегорнувши останню сторінку, сказати автору: «Спасибі!». Для мене особисто це значний критерій визначення якісної літератури.   

 І все ж таки про що цей роман?

 Спочатку може скластися враження, що це роман про любов, але казати так про цей твір було б напівправдою й напівбрехнею водночас. Бо є тут болючі синці, які з’являлись на звабливому  тілі  Улясі, коли  її чоловік дізнався  про те, що й після шлюбу до  того тіла торкались руки Якова, і страх самого Якова, який змусив його покинути село й піти на заробітки.

Можна подумати, що це твір про пристрасті й біль трьох людей, об’єднаних чимось більшим, ніж сусідством. І було б так, якби Яків Мех не став рядовим кавалерійського полку Війська  Польського й не зустрів чи то проститутку, чи то шляхтичку Зосю, котра, покохавши  чоловіка, пожертвувала розкошами і стала простою поліською селянкою.

Та це роман не про жіночі пожертви й вірність, адже ще тут є  людяність і честь, які протистояли жорстокості й черствості війн, у яких довелося брати участь Якову, є пекло німецького полону, через яке він пройшов.

 Але це не роман про героїзм. Є людська зрада, через яку сталось велике горе і найбільша й найболючіша втрата у житті Якова.  Також тут є вимушене вбивство двох людей, одне з яких врятувало дітей, а інше – наркоманку-приблуду. Та «Століття Якова» не про гріхи і їх відпущення.

Може, це роман про самотність, адже Яків, майже столітній чоловік, живе сам, слухаючи вечорами цвіркуна і впускаючи до хати, немов найбажанішого і найважливішого гостя, кота? Та чи може бути самотньою людина, у якої є спогади і люди,  що живуть в них, незалежно від їх наявності чи відсутності у цьому світі?   Чи може бути самотньою людина, якій є чиї могили навідувати? Чи може бути самотньою людина, котрій ще є чого чекати?.. 

 Тоді про що цей роман? Про що ці 237 сторінок, ці чотири частини, цей текст,  розділений двома різними шрифтами на теперішнє і минуле? Про що це просте й складне, болюче й приємне, солодке і солоне, як життя.

Бо це і є про життя.

А допоки є життя, самотності немає...

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом  «Грані-Т »,  магазином   «Читайка», літературним конкурсом "Коронація слова"   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».