Наші сусіди поляки кохаються в мандрівній літературі спогадово-ностальгійного  настрою. Прозаїк і журналіст Кшиштоф Варґа 2009 року видав книгу есеїстики про Угорщину, бо й сам має угорські коріння, а інший польський письмак Маріуш Щиґел в 2006-му році написав книгу про Чехію «Ґоттленд», що теж здобулася на неабияку читацьку популярність. Обидві книги минулого року вийшли в перекладі українською (книгу Кшиштофа Варґи переклав Олесь Белей; книгу Маріуша Щиґела – Богдана Матіяш) як такий собі варіант європейського бестселера.

Говоритиму про книжку Кшиштофа Варґи, хоча книжка Маріуша Щиґела для мене цікавіше виглядає. Однак, усьому свій час.

Традиція пізнання інших народів  українською літературою не була послідовною, хоча взірці такого пізнавально-нарисового письма у нас теж є, починаючи від «Житія і хожденія Данила, Руської землі ігумена» (1106-1108), через «Мандри» Василя Григоровича-Барського (1723-1747) до «Листів із чужини» Ярослава Окуневського (1898, 1902). Відтак були ще книги і статті Осипа Назарука (20-30-і роки), частково перевидані 2010 року дослідницею мемуарної літератури Марією Федунь  і, напевне що все. Не густо.  Може когось пропустив з галицьких мемуаристів 20-30-х років, то вже вибачийте …

Позаминулого року ще спробував щось подібне написати Олександр Гаврош про народи, які живуть на Закарпатті («Точка перетину». – К.: Грані-Т, 2009), але ця книга не стала у нас бестселером. Зрештою, мені видається, що бестселер на пострадянському просторі взагалі неможливий в силу різних причин, одна з яких полягає в тому, що сам принцип бестселеру стає вже анахронізмом і у Європі (комп’ютери, розумієте, інтернет усілякий,  електронні книги тощо)…

Що пересічний читач, до якого зараховую і себе, знає про Угорщину? Вибачте, нічого. Я почав згадувати угорських літераторів, яких я читав або щось про них чув. Вийшла невтішна картина: поет  Шандор Петефі (1823-1849), співець угорської революції 1848 року; прозаїк Мор Йокаї (1825-1904), угорський Дюма; поет Аттила Йожеф (1905-1937), революційний самогубець; прозаїк Лайош Мештерхазі (1916-1979), автор філософського роману-есе «Загадка Прометея», якого я читав ще студентом; і прозаїк Імре Кертес (1929), угорський жид, лауреат Нобелівської премії 2002 року (як жартують самі угорці зі свого наукового і творчого безталання: «Що повинен уміти лауреат Нобелівської премії? […] У відповідний момент виїхати з Угорщини »,  с.127)…

Звичайно, книга, написана Криштофом Варґою, потрібна. Тим більше, що вона написана з глибоким знанням угорської історії, угорського політичного  сьогодення і угорського побуту в різноманітних його виявах. А ще  з глибокою повагою, любов’ю та легкою іронією: «(…) цей світ – це не тільки лечо, фарширований перець і картопляна запіканка, але також і розпач, комплекси, невиліковна, болюча, покривлена пам´ять. Це також ностальгія за часами регента Мікловша Горті і товариша Яноша Кадара. Це ґрунт для будь-якої ностальгії, бо власне вона й формує угорське життя » (с.11); «Найбільш ностальгійні тут, без сумніву, турули – міфічні угорські птахи. Якщо навколо уважно роздивитись, то їх можна знайти скрізь: на пам’ятниках, старих будинках, вивісках, на військових емблемах, на ранцях націоналістично вихованої молоді й на пласких грудях дівчини, що продає бутерброди і варить каву в кафе-пекарні «Бранч» на Ретек утцо неподалік Московської площі. Турул – це результат дивовижного схрещення орла з гускою, що став гібридною персоніфікацією угорських мрій і комплексів » (с.13).

Стиль викладу простий, доступний, легкий. Характеристики та оцінки  «летючі», по-журналістськи точні й інколи сатирично-в’їдливі. Ці вісім есеїв («Паприкаш із Кадара»; «Печеня з Горті»; «Суп із Ракоші»; «Пюркюльт із Бульчу та Легеля»; «Салямі зі святого Стефана»; «Лечо з Ґурчані та Орбана»; «Смалець із Кошута»; «Котлета з Арпада»), кожен із яких можна сприймати як невелику повість або й маленький роман, а заголовки до яких сприймаються за розділи до книги  про національну кухню, хоча насправді це осмислення збоку національної історії та ментальності угорців, – розкривають особливості національного життя Угорщини в її минулому, теперішньому і майбутньому виявах…  Зрештою, це також бажання зафіксувати той образ Угорщини, який зникає безповоротно: «(…) бодай зараз, коли про нього пишу, тим самим рятую його від непам ’ яті » (c.25).

Деякі з оцінок, міркувань, характеристик Кшиштофа Варґи я зацитую:

1.     «Їжа в Угорщині містить у собі не тільки сум і меланхолію; вона страшенно марнотратна » (с.27);

2.     «Сьогодні, коли залежність від Брюсселя і глобального ринку тільки в очах навіжених виглядає як окупація, залежність від минулого і від власної пам’яті залишається надалі актуальною » (с.51);

3.     «Угорці – наче стриножені коні. Цікаво, що б вони зробили, якби хтось узяв і розв’язав їм ці ноги? Галопом товклись би на місці? » (с.66);

4.     «Угорська доля – така ж трагічна, бо нею ніхто, крім самих угорців, у світі не цікавиться » (с.68);

5.     «Історія угорської культури – це історія самогубства. Покінчення з собою – це просто невід ’ ємний складник, а точніше, навіть наслідок угорської ностальгії » (с.71);

6.     «Пошук Праугорщини подібний до пошуку Атлантиди: десь, колись, мабуть, була, але де й коли – цього, напевно, ніколи не дізнаємось » (с.92);

7.     «Серб і угорець – це парадоксальні два чоботи з пари, що заходяться жалем над утратою своєї місцевої імперськості » (с.107);

8.     «Сусідські відносини в Угорщині базуються на незадоволенні та на не зовсім прихованій антипатії, відчутті привілейованості і комплексі меншовартості водночас, на відчутті жертви » (с.123);

9.     «(…) турул, обісраний голубами, – справжня угорська трагедія » (с.139);

Є в цій книзі декілька загальних міркувань, з якими важко не погодитися, тим більше, що вони подані у формі афористичній, яка сприймається навіть тоді, коли є парадоксальною чи дискусійною:

«Революціям потрібні поети, що стрілятимуть смертоносними строфами та вбивчими римами » (с.44); «Плач – це чиста фізіологія: хтось має запори плачу, хтось – пронос » (с.65); «(…) приречена людина не може бути щасливою » (с.73); «Час потрібно проживати, а не заощаджувати, бо в якусь мить виявиться, що всі ті часові заощадження й так з ’ їла екзистенційна інфляція » (с.98-99); «Смерть – ось справжній культ молодості. У цих надмогильних скульптурах найдосконалішим чином поєднались Ерос і Танатос, тим самим доводячи, що смерть – це еротика, і те, що в ній притягує – це таємнича чутливість, сексуальність » (с.121); «Серед маси проводирів-самозванців та п’ятихвилинних лідерів немає жодної людини, яка була б справжньою особистістю » (с.153)…

Хоча внутрішня цінність і доцільність цієї книги полягає не в вирваному цитуванні, де ті чи інші оцінки й характеристики можна прикладати до кожного зокрема й до усіх разом, а в тому загальному позитивному настрої, яким перейнята ця книга. Книга, яка прагне зрозуміти навіть не так угорців, як себе в системі певних цінностей, що є частково або повністю  твоїми. Тобто,  унікальність цієї книги, попри її безперечну пізнавально-мандрівну цінність, полягає ще й у бажанні вписати свій досвід (життєвий, пізнавальний, чуттєвий) в загальнолюдський (загальноєвропейський) контекст зі всіма позитивами і перевитратами такого. І найголовніше завдання книги полягає в намаганні поєднати неминучість зовнішньої трансформації  з  внутрішнім Твоїм «я», яке завжди опирається і не завжди готове до кардинальних змін в світогляді та естетиці.

Чи стала Угорщина мені зрозумілішою після прочитання книги Кшиштофа Варґи? У тій мірі, в якій я стаю собі зрозуміліший, пізнаючи інших. Принаймні, вона розширила мої уявлення про світ, де завжди знайдеться місце для порозуміння, особливо, коли ти налаштований на нього.