Навряд чи пам’ятають теперішні українські мами й тата перші радянські видання Клода Руа з чудовими ілюстраціями класика дитячої книжкової графіки Володимира Сутєєва, проте познайомитися з ними при бажанні не так вже й складно, завдяки московським видавництвам, що час від часу відсвіжують здобутки попередньої епохи. Питання в іншому — чи привабить така книжка сучасного малюка, а надто — його батьків? І тут, як розумієте, однозначної відповіді немає.

Відтак видавництво «Грані-Т» опинилося в доволі виграшній ситуації, запропонувавши в серії «Дитяча іронічна поезія» українські переклади французького поета з цікавим художнім оформленням (від дизайну обкладинки починаючи). А тонка іронія й дитяча безпосередність автора не залишать байдужим ані юних слухачів, ані старших читачів і, що теж важливо, гідно продовжать задану тональність серії.

Власне, приваблива вже сама постать Клода Руа. Замолоду активіст комуністичного руху і навіть член Комуністичної партії Франції, він з неабияким ентузіазмом сприймає соціалістичні перетворення в Китаї, прагнучи при тому зрозуміти цивілізаційні підвалини культури й побуту Далекого Сходу, що яскраво ілюструє його книга «Ключі до Китаю» (1953 р.). Утім, можливо таке проникливе заглиблення в предмет аналізу спричиняє в Руа неабияке розчарування як у реалізації лівих ідей, так і в їхній сутності, адже ніщо не може бути ціннішим за людське життя. Принаймні вже після виходу згаданої книжки світоглядні засади Клода Руа посутньо змінюються, а його есеїстика, подорожні нотатки та навіть театральна критика сповнюються гуманістичним пафосом відстоювання свобод особистості та права на індивідуальність.

Саме ці загальнолюдські цінності лежать і в основі зразків його дитячої поезії, що переспівала українською Євгенія Кононенко. Як на мене, поетичні спроби відомого перекладача й прозаїка загалом успішні, а вірш про хлопчика, котрий молов дурниці, може навіть поповнити золоту колекцію «Улюблених віршів», що її збирає Іван Малкович. Це, здається, найвища похвала, на яку сьогодні може розраховувати дитячий письменник або перекладач творів для дітей.

Але, з огляду на це, не втримаюсь і від дрібки зауважень, хоч, звісно, царина поезії — річ доволі специфічна й кожен орієнтується на власний смак і власне відчуття мови. Поза тим, конкретизую те, чого, на мою думку, варто уникнути бодай при перевиданні.

Передаючи розмову пташки і мисливця у вірші «Пташка летить у небо», Євгенія Кононенко, напевно, щоби підкреслити «немузичність» мисливця — вкраплює прозове мовлення:

            «Якщо ти мене уполюєш,

            Більше пісень не почуєш!» –

            «Музики не люблю я, зате полюбляю печеню!» –

            Здійняв рушницю мисливець (С.4).

Однак у загальній тканині тексту цей прийом сприймається радше як поетична невправність.

У поезії «Про чесність» зовсім невмотивована поява «Кремля» (С. 13, і, до того ж, з великої літери) — здається, що заради рими зовсім не варто грішити і проти Руа, і проти його українського читача. Як, зрештою, і нехтувати українською офрографією та орфоепією, адже ж книга насамперед для дітей молодшого шкільного віку — тож навіщо нашу юнь вводити в оману й пропонувати їм хибний наголос у слові, яке, до того ж, належить до їхнього повсякденного вжитку, – «тістЕчка» замість «тІстечка» (у вірші «Як нагодувати Льову зі Львова» (С.16)) або писати українською «носорог» замість «носоріг», бо, бачте, його треба зримувати зі словом «бог» у «Полюванні на носорога» (С.34).

В останньому випадку ця обставина ледь не зіпсувала моє враження від тексту, сенс якого, як і більшості в цій книзі, розгортається одразу на кількох рівнях сприйняття й приваблює і простором для філософських узагальнень, і прагненням автора (та й перекладача) змінити ракурс нашого погляду на світ та природу речей. Здається, що це і є головною ознакою дитячої поезії Клода Руа, а відтепер і її української версії.