Якщо погодитися з думкою, що «життя – лайно», то обидва зазначені автори власне про лайно і пишуть. Однак герой Бегбедера, зокрема у «99 франках», сам додає цієї субстанції в і без того брудне життя, і насолоджується цим. Адже він - «творець», він відрізняється від маси, яка це лайно споживає.  

Герой Бегбедера добре розуміє, яке зло несе у світ. Утім, це не заважає йому милуватися собою – навіть тоді, коли намагається виправити завдану ним особисто кривду світові. Герой Бегбедера зрештою повстає проти системи, якій свого часу продався за чималі гроші.  

Кожному літфанові відомо, що «99 франків» – твір автобіографічний. Фредерік Бегбедер добре знається на лайні, що зветься рекламою, та на тому, як краще натовкти ним голови споживачів. От і нині, начебто висміюючи систему фальшивих цінностей, Бегбедер знову «впарює» нам несправжній продукт. Тільки тепер гламурний француз продає не абищо, а себе самого, рідненького. Та лайно залишається лайном, і цукерки з нього не буде... 

Герой Буковскі, як заначалося вище, абсолютно відмінний від Бегбедерового. Так, Генрі Чінаскі, наскрізний персонаж більшості творів американця, теж розуміє, у якому лайні існує, однак не примножує зла у світі. При цьому він не вивищується над бездумною масою, але уміє існувати серед бруду, залишаючись чистим. Чінаскі – не бунтівник, він просто живе проти течії. 

На перший погляд, герой роману «Поштамт» дуже апатичний. Чінаскі за інерцією влаштовується на принизливу службу, котра йому зовсім не потрібна, адже і без того велося незле. Герой Буковскі, почавши працювати, перетворюється на гвинтик у сліпій державній машині. Ставши платником податків, він водночас стає ще більш незахищеним. Тяжка робота поштаря, знущання наглядачів, постійні недосипи, мізерна платня та майже втрата самого себе... Такі переваги статусу чесного працівника. Працювати, щоб виглядати пристойно перед сусідами (як переконує одна з коханок Генрі) або щоб довести багатим родичам свою самостійність (це вже інша) – чи варто ради цього губити своє життя?  

Герой Буковскі завжди лишається собою, що й вирізняє його серед інших. Він ніколи не перетвориться на такого собі Джорджа Гріна, котрого «вже багато років звали Джи Джи, і він врешті він став схожим на Джи Джи». Чінаскі бореться за власну індивідуальність, він і у бруді вміє жити гідно. Генрі Чінаскі ніколи не виявляє службової запопадливості та працює настільки, наскільки можливо, щоб не бути звільненим. До роботи на поштамті, на відміну від своїх колег, ставиться як до нетривалого епізоду, а не як до способу нищення власного життя (тобто кар’єрного росту). Він завжди намагається обійти безглузді правила, коли це можливо, і навіть у цій дурні не втрачає надії знайти сенс. 

Чінаскі часто йде і на відкритий спротив. Так, одного разу він навіть пробує боротися з бюрократичною машиною за її ж законами, коли пише скаргу на деспотичного наглядача на прізвисько Камінчик. Видимих результатів це, звичайно не мало, та Генрі й не вірить у справедливість машини. Він швидше має надію на власні сили і переважно виходить переможцем із двобоїв із окремими представниками системи.  

Чінаскі – людина асоціальна. Не турбується про добробут суспільства, по можливості «косить» від роботи, до того ж хронічний пияк, гравець на іподромі та й жінок гравець... Здавалося б, чого доброго навколишнім чекати від нього? Однак вчинки героя характеризують його по-іншому. Навпаки, з-поміж ближніх саме Генрі вирізняється особливою чуйністю. Скажімо, тільки він надає допомогу своєму колезі Джи Джи, коли тому стає зле. Усі інші – «добрі працівники» – залишаються байдужі до нещастя ближнього.  

Герой Буковскі дуже мало потребує від життя. Тому йому й щастить на іподромі. Але у ставках на коней Генрі теж використовує систему, що відрізняється від загальної, тут він теж іде проти течії. Чінаскі доводить, що той, хто не такий, як усі, може досягти справжнього успіху. Звичайно, якщо йому самому це потрібно.  

Герой же Буковскі, виявляється, абсолютно не переймається таким питанням, як успіх у житті. Було би що випити і кого вграти, а все інше не обов’язкове. В житті Генрі теж іноді щастить так, як на іподромі. Причому щастить тоді, коли він вільний від праці. Так, Генрі одружується з Джойс, милою дівчиною з Техасу і потенційною мільйонеркою. Та справа тут не в багатстві – Чінаскі кохає жінку. Іноді він згадує про ті мільйони, які має успадкувати разом із Джойс, та значно рідше, ніж про те згадують інші. По розлученні Генрі каже: «Усе, що я втратив – три чи чотири мільйони». Дрібниця, чи не так? «Нормальній» людині такої втрати вистачило б, аби з’їхати з глузду... 

Чінаскі легко знаходить і не менш легко втрачає. Він без зусиль заробляє на перегонах і спокійно позбавляється грошей. Так само легко Генрі сходиться з жінками і потім прощається з ними. Він любить своїх коханок, адже це заради них погоджується на каторжну працю. Однак варто жінці серйозно зазіхнути на його свободу – і в стосунках щось ламається. Не рідше і коханки кидають Генрі, що сприймається ним теж доволі спокійно. Властиво, Чінаскі готовий втратити усе – крім самого себе. 

Генрі розуміє, що праця на поштамті не має ніякого сенсу. Він пояснює своїй Джойс: «Слухай, любонько... ти хоч розумієш, що через цю роботу в мене дах їде? Давай на це заб’ємо. Лежатимемо собі, кохатимемось, будемо гуляти й щебетати... Давай сміятися. Бо те життя, як у нас, - воно у всіх: воно нас убиває.»  

Чінаскі не хоче такого убивчого життя, як у всіх. Він покидає «стабільну» працю на пошті. Звільняється після дванадцяти років праці. Чи щось втратив Генрі від того?

Певно, що ні: «Зранку був ранок, і я досі був живий. Може, подумалось, напишу роман. І написав». 

Свобода, панове! 

Чарльз Буковскі. Поштамт. - Київ: Факт, 2008. – 240 с.