Завантажити

АНАТОЛІЙ МОЙСІЄНКО
Люстро Юрія Завгороднього
Безіменним ліричним героям цієї (значною мірою автобіографічної) книжки набагато складніше – порівняно із самим автором – існувати серед собі подібних, навіть у вигаданій країні, бо він їх тримає ввесь час проти люстра, проти свічада, змушуючи боляче йти проти себе, від чого в декого з них поволі “зсувається стріха”, але сам має можливість відійти від того протистояння із собою зі своїми спогадами про колишні вчинки чи навіть мовлені колись знеобачка якісь недоречні або некоректні слова. Він відходить від них недалечко і, стоячи осторонь, вправно накидає на своїх героїв різні прогрішення, помилки, вагання, або й невинну, на перший погляд, бездіяльність, що інколи розцінюється автором більшим гріхом, аніж випадкова помилка. Йому болять і власні провини... І взагалі, він досить критично ставиться до всього звершеного в своєму непростому житті. Про це побіжно прохоплюється у “вимушеному поясненні” до вміщеної наприкінці цієї книжки ранньої роботи – проби пера ще з давніх студентських часів – “Повернутий лист”. Спадає на думку, що цей давній шкіц подано саме для необхідности звернутись до читача із тим поясненням, у якому сконцентровано біоґрафічні спогади – трохи сумні, трохи болючі, але в чомусь обнадійливі щодо подальшого розвитку подій на своїй землі, а втім, задля звершення сподівань треба докласти чимало зусиль кожному з нас... Не кожен може набратися сміливости для такої зболеної заяви перед тисячами своїх читачів – “йду проти себе ... мені стає страшно”. Мабуть, не є доцільним сперечатися тут щодо такої жорстокої самохарактеристики – то, може, вправний хід досвідченого поета, який звертається до вдумливого читача, аби викликати його на відверту дискусію, аби він теж спромігся, навіть на самоті без свідків, до нещадної, але, за змогою, об`єктивної, оцінки власних здобутків і помилок без врахування пом`якшувальних обставин, вигаданих чи справжніх, без запрошенння на поміч спритних послужливих адвокатів. Під час самотніх роздумів, з намаганнями іноді проаналізувати свою поведінку в складних життєвих ситуаціях, автор відсилає своїх героїв до коротких екскурсів у проминулі роки панування у нашім краю ще імперського режиму. Але темі підневільного існування під пресом тоталітарної системи, її раптового радісного повалення, складностям відродження національної самоповаги, порозумінню між провідниками і народом було більше приділено уваги в попередній книжці Юрія Завгороднього “Злам”, де один з героїв, мов сповідаючись перед усіма краянами, визнає, що в ті недавні сумні роки “... ми, до кривди неохочі, брехали вдень, молилися вночі...”. Це, до слова, певне пояснення щодо некоректности залучення спритних адвокатів для пошуку виправдань своїх провин, які ріжуть очі людям і крають твою власну душу під час ходіння наодинці проти себе, проти люстра. Найлегше судити інших, найважче визнавати власні помилки, а що вже говорити про мимовільні, не усвідомлені на початку, вчинки, від яких діставалося на горіхи чи ближнім, чи дальнім. Колись, у ті давні роки, що сьогоді і не розгледіти через загуслий часовий серпанок, у поетичному альманасі “ВІТРИЛА 1969” було надруковано серед поетичної добірки Юрія Завгороднього один вірш, який починався словами – “Ти смутний, що совість приблудилась?”. Ця тема стала провідною у всіх його поетичних чи прозових книжках на довгі роки, бо так уже є, чи має бути, на цьому білому світі, а хто не може погодитися з тим твердженням, тому, мабуть, не варто вчитуватися в гіркуваті роздуми вигаданих автором героїв, яким іноді стає непереливки від своїх насправді колись учинених дій чи сказаних зопалу слів...Книжка складається начебто з окремих новел, проте в них життєві стежки-доріжки героїв усе-таки перетинаються. Хоча в кожного з персонажів своя доля, свої оцінки і свої претензії до власної поведінки в різних життєвих ситуаціях, свої мотивації з приводу відмови або потреби йти до храму чи до свого віддзеркалення по болючу сповідь без обнадійливих сподівань на прощення, навіть на своє власне На завершення короткого переднього слова до нової книжки Юрія Завгороднього доречно навести кілька коротких цитат з інших робіт автора, більш знаного в Україні як поета і перекладача:
“...таке просте життя – шалена круговерть, де всього поназбирується вщерть, а збережуться тільки крапля сліз і крапля крови, що все вберуть, крім щирої любови, малі окрушини з якої, мов скалки, ранять невигойно...”; “... а кого вони зможуть нині вранити? Здається, що вдосконалюючись протягом тисячоліть природного відбору між собі подібних, пристосувалися мудрі люди вкривати незворушними товстими панцирами своє тіло, а найбільш для того годяться рубці від різних загоєних ран – тілесних, духовних, будь-яких... Але чому трапляється мені на життєвих дорогах більше непристосованих і небайдужих, у яких ніякі рани не гояться, в яких по всій шкірі оголені нерви, мов антени для сприйняття сиґналів від потерпаючих – на поміч? Невже вони не такі мудрі, як інші? Чи

читати