Завантажити

долю...
А сьогодні найбільше потерпаю від того, що ніяк не озивається Та, яку я найбільше за все боявся й досі боюся втратити, по цю хистку хвилину, по цей перебіжний мент...

2. Уривок з Роботи.
...Останнім часом, зрідка, всупереч бажанню, випадає мені нагода подивитися на себе з близької відстани й щоразу стає сумно й дивно, бо ніяк не можу збагнути, що отой, навпроти мене, не підстаркуватий, а геть зовсім старий, сивий і втомлений чолов`яга є саме я. І він удивляється в мене з тою самою недовірою, із тим самим болючим запитанням. Невже ота чорна втома, що так рельєфно зіжмакала до невпізнання чиєсь обличчя, дійсно є моєю? Невже ото і є саме моїм баченням навколишнього неосяжного світу, що намагається передати ця кривенька посмішка щільно стулених вузьких, ізсушених довгими роками, порепаних губів? А незграбні рухи вузлуватих подаґричних пальців, коли вони намагаються тупими ножицями підрівняти поріділі залишки рудуватих колись вусів, то теж мої пальці? Я ізнову мучуся безпорадністю власного розуму, неначе в давньому дитинстві, яке не йде з моєї пам`яти (чи моєї?), коли вперше побачив себе в каламутному дзеркальці і довго не міг звикнути, що по той бік дзеркальної поверхні – саме “Я”. А потім довго не міг звикнути, що те усвідомлене “Я” почало поступово ховатися наче в моїм обличчі, спотворюючись у часі незрозумілими перемінами. Потім якось заспокоївся, призвичаївсь і майже не звертав на те уваги, не замислювався, але тепера повернулося до мене давнє здивування, хоча і без дитячого прадавнього переляку – нині знов не довіряю, не можу довіритись власним очам, не можу довіритися з певністю свічадам і люстеркам, як не йму віри й тому, про що стиха нашіптують мені серед ясного дня чи темної ночі мої причинні спогади, марення, фантазії... Човгаючи брудним хідником повз лискучу вітрину супермаркету, де віддзеркалюється моя згорбачена постать, я поспішаю втекти від неї якнайшвидше, приголомшений її неприродньою вайлуватістю... Але вже немає тої втраченої за довгі роки прудкости, і я відходжу від того сміховиська чи страховиська у вітринному склі тихою ходою, не відводячи подивованого і водночас трохи переляканого погляду, прикипілого до свого покривленого дивного віддзеркалення, бо ніяк не полишає гостре і болюче запитання до себе від себе самого – невже ото знову зі мною зустрілося віч-на-віч моє неповторне “Я”?..
А що таке - Я?..
Одного разу на вулиці підійшов до мене сивий незнайомець і запитав без вступних слів, упрост: - “Чи то ти, козаче?”. На що несвідомо, машинально, у відповідь йому, я заперечливо похитав своєю ще сивішою головою, переконуючи запитальника, що то зовсім не я. Проте він весело розсміявся, мов на добрий дотеп, і почав мене стискати у міцних дружніх обіймах. Я не пручався, щось шепотів навзаєм зніяковіло ввічливо, хоча й не міг згадати, що то за один, а як його пригадати, коли вже не годен часто-густо впізнати і самого себе. Хтів той дядько чогось від мене почути, та лишився мовчки стояти на хіднику, дивлячись у слід моєму незграбному човганню, дивуючись моїй несподіваній реакції, моєму невмотивованому прагненню відсторонитися, втекти, зникнути. Розумію підсвідомо, що це тіло є абсолютною реальністю і воно таки має бути моїм, воно ж бо здавна носить мене між подібних до мене істот в цьому просторовому і часовому вимірі, воно реально щось постійно споживає для підтримки свого існування, причепливо відбивається в люстерках і вітринах, навіть у калюжах на хідниках, коли немає найтихішого вітру ані з якого боку, коли я сам не наступаю на ту тиху калюжу... Але чому я саме у ньому, тобто, саме в цьому тілі? Чи довго ще мені там нудитись, відчуваючи себе нікому не потрібним плюгавцем?.. Народилися із тих смутних спостережень зовсім інакші острахи і почали мене переслідувати останнім часом, чим настільки перепаскудили моє життя вдень і вночі, що я своє вранішнє гоління перевів з традиційних безпечних лез, уживаних мною ще від зняття над верхньою губою першого пушку багато десятків років тому, до електричної бритви, аби можна було голитися напомацки, не споглядаючи за спотвореним обличчям, яке ставало щодня чужішим, а знедавна виношую думку – чи не було б ліпше взагалі не голитися, а сховати зчуженіле обличчя під густою бородою зі щирого срібла. Залишаться тоді з прадавньої давнини тільки очі, хоча вони теж змінилися на сьогодні настільки, що тепер безперервно почали зраджувати мене, викривляючи навколишню дійсність аж до повного її несприйняття…
Ціпенію постійно від нав`язливого хворобливого припущення, від непевної надії на примарну можливість того, що зможу колись ізнову без переляку вдивлятися у своє обличчя із байдужим поглядом, як у давнину, мов до звиклого і природнього видовища, тільки тоді, коли знов усвідомлю без варіантів, що воно насправді є моїм…З далекого дитинства, мабуть таки мого, якщо це знов не є хворобливими візіями, причинним маячінням і глюками, тяжіють наді мною дивні оповідки бабусі, які вона переповідала мені колишньому,

читати