Завантажити

вправний голос найманого політичного коментатора, нагло перериваючи мелодійність давніх піснь чи медову липкість нахабної і брехливої реклами. Осінь тільки трохи пригасила мітинґові пристрасті, але скрізь відчувалася неприборкана напруга, яка могла знову вивести на просторі майдани збурених і непримирених. Вчора у місті було зовсім тихо, осіння негода не запрошувала людей до гарячкуватих дій, одначе здатна була десь, у затишку хатніх схованок, жевріти підступна іскоринка, яка могла скинутися, несподівано для всіх, великим полум`ям, котре зачепить цього разу й тих, що обабіч, що “причаїлись мовчки осторонь”, бо, цілком можливо, люди вже не можуть далі терпіти над собою наруги корумпованої влади, а, також цілком можливо, що комусь з тої влади теж дуже потрібно погрітися на оновленій пожежі, коли згорить усе, тільки гаряче вугілля і попіл довгенько віддаватимуть із відсотками тим стражденним продюсерам і режисерам революційних трагікомедій щире своє тепло. А простий люд ізнову вернеться до верстатів, до ланів на широких полях, до маленьких канцелярських столиків – у свою сіру буденність, у якій за свято може правити навіть бляшанка холодного пива із стверділою на камінь невеличкою рибиною.
Знов іронізую, нервуюся, бо підсвідомо чекаю телефонного дзвінка, бо знаю, що “від солоного слова, зроненого раптово до рани старої, що ніяк не гоїться, скинеться вгору болюче гасло – і натовп із перехожих випливе вчасно гарячими лавами на перехрестя площ”... Нервово вичікую, бо якщо ніхто не озветься, катуватимусь надалі в самоті тим, що став нікому вже непотрібним, наче пожмаканий тюбик, з якого до останнього грама вичавлено зубну пасту. А якщо хтось до мене і дотягнеться, ще й рішуче покличе вилізти з надійної схованки, чи стане мені мужньости збороти давній острах і знов, як у літа молодії, кинутися стрімголов до полум`я подій, які цього разу можуть скінчитися зовсім інакше? Інакше для мене, для знайомих і незнайомих людей, а головне – для Неї, яка не озвалася досі, можливо, зачеплена вихором бурхливих подій. Той вихор не долетить сюди ніколи, я його не відчую навіть на подвір`ї, навіть у кронах старих яблунь не зворухнеться жодна найтонша гілочка... Чому острах, звідки й навіщо? Можна було б просто не брати до рук слухавки, не озиватися, можна й відімкнути на якийсь там час телефон. Тільки це, мабуть, ще гірше, бо не знатиму тоді, коли озветься Вона, “котра в іншому вимірі, наче в іншій країні, а я – серед голих дерев, де острах в інії, де в безлюдді вмирають звуки, тільки скрикують іноді круки...”.
А коли озветься Вона, то не відаю досі, якими словами мовчатиме у відповідь мій зажурений біль, поки переважу його і вишепчу свою самоту, якщо стане мені мужности перебороти застарілу гординю: – “Пробач мені моє кохання безголосе, вже відзвонила тут мідяним листям запізніла осінь, лишень оті голосять на майданах променисто, у кого на душі тепер нечисто...”. Аби знати, аби ж бути певним, аби хоч увірувати якоюсь мірою самому в чистоту душі, в те, що вона змогла зберегти посеред навколишнього бруду, бо я теж причетний до накопичення його серед собі подібних, коли вагався і коли мовчав, коли кричав і коли шепотів, коли прикидався щирим або відважним і коли таким був...
А якщо з того далеку озовуться зовсім інші, то перед іншими доведеться мовчати іншими словами чи знов пояснювати, що є в мене Робота, що я не можу її покинути такою незавершеною, бо мушу, бо приречений її закінчити, поставити останню крапочку, а вже потім постане можлививим для мене чинити все інше, навіть обирати, що саме... Тільки Її не треба обирати мені, ми здавна визначені були бути разом, бо то моя Доля, бо то моя Відрада і Проща водночас, але де зникла Вона, невже наважилась і переступила межу вагань і вже на тому боці, де запізно тертись-м`ятися, бо все визначено й означено, бо взавтра буде бій. Той самий рішучий і, можливо, останній бій, “що мені невідчепливо сниться, коли цілу ніч я до Січі сідлаю коня”... Тільки мій бляшаний кінь знерухомлений далеко в місті, він не заїрже, не вдарить дзвінким копитом, не помчить зі мною в той бік, звідки, як підказують мені передчасні, але безперечні, передчуття, вже потягло їдким димком мушкетних сальв із присмаком бентежної тривоги, бо новий бій може бути останнім для багато кого з тих, хто вийде запально на широке поле бойовища з обох ворогуючих сторін, дістанеться й стороннім споглядальникам, що з природної цікавости зважаться наблизитись до нових барикад. Але з чим я міг би знов податися до барикад, якби мене запросили чи й сам наважився вийти з власного схрону – зі споминами про свої молодії роки та з інкрустованою подарунковою рушницею, що бозна відколи висить над іржавім цвяшку над каміном? Навіщо молодим повстанцям такі давні символи й таке іграшков ружжо, коли на сучасних барикадах запанує новітніша зброя, до того ж, у моїй ляльковій рушниці лишився тільки один самотній набій, набагато самотніший за мене, якого не сколихне й телефонний запізнілий дзвіночок від Неї...
Мовчить

читати