Завантажити

гаража, де й розпочався той моторошний клопіт з дурним автом, потім узяла у свої обійми шалена втома і байдужість до всього, що стосувалось мене навпрямки чи дотично, потім нервова поїздка на таксі до вокзалу, аби не спізнитися на останню електричку. Таксист трапився надто спостережливий і балакучий – враз помітив мій пригнічений настрій, захотів розвеселити мене байками чи анекдотами, сподіваючись щедрішої пожертви на склянку чаю, та я не прислухався до його теревенів, заглиблений у свої проблеми. Потім тиснява й задуха ваґона з його в`язнями-пасажирами, що різно намагалися скоротити час свого нічного подорожування до якоїсь мети. Хоча визначення мети є надто складним завданням для будь-кого і будь-коли. Колись гадав, що вона в мене є, що я допнуся до неї, але те знання було занадто давно...
Потім настав оцей нудотний у своїй сірій непривабливості замрячений ранок і витяг мене з прогрітого за ніч ліжка...
Усі ті папірці, разом із конвертами, з тихим шурхотом летіли до безжурного багаття в каміні, мов ті нерозумні відчайдушні метелики до поодинокого світла посеред глупої ночі, спалахували там яскраво й за якусь мить чорніли, осипаючись сухим і гарячим попелом до того, що можна із великим натяком назвати минулим часом. З кожним листом і з кожною, переглянутою похапцем, ґазетою позначався і відходив якийсь день мого неробства, сподівався, до того самого проминулого часу, а я наближувався потроху до сьогодні. Часописи зовсім не додавали мені бадьорости, відчувалася зростаюча в суспільстві напруга, але, відкидаючи їх один за одним, я швиденько перебіг подіями останнього тижня і дістався, нарешті, нинішнього похмурого дня. Знов не залишилося жодної причини чи притичини, аби пояснити собі, чом так затяглася перерва в Роботі, хіба ж не через неї я втік якнайдалі від людських забав і принад, а головне – від можливих бурхливих подій, що тільки трохи на певний час пригасли у місті, серед якого всього за тиждень зникла Вона...
Невже Вона теж відійшла до минулого часу, який не вертається, коли кличеш, але катує подеколи отим, про що постійно волів забути? Невже я нарешті досяг того, до чого так уперто прагнув із самого гарячого літа, аж спрагнув, аби досягти жаданої однозначности, – в усьомі світі є тільки я і моя Робота? Невже ми лишилися тільки удвох, але на тій самій недосяжній відстані, що наче обрій у безкрайнім степу, до якого скільки не йдеш, а він на тій самій віддалі від тебе, і пригнічує у цій самоті прозора тиша, і вже розріджений туман, але мовчить, не кличе до себе Робота, “... бо ж так давно завмерли звуки і слова пощезлої, вже невідомо як, Твоєї мови”...
Завше, спалюючи паперовий мотлох, жаль мені стає вирубаних для того паперу беззахисних дерев, тому так важко й повільно просувається і моя Робота, бо надто вже задовго виношую кожну фразу і навіть кожне слово перед тим, як покласти їх на чистоту паперового аркушика, аби ж менше було почерканих чернеток. Гай-гай! Чи не шукаю в палкїй любові до збереження живої природи виправдання своїй безпорадності від незнання для чого і для кого моя Робота і чим вона має скінчитися, а, врешті-решт, якщо бути чесним перед собою, чи зовсім не хочу родичатися із своїми лінощами?..
Знов, як і торік, непомітно і враз проминуло сухе і гаряче літо, згоріли й осипались у небуття швидкоплинні дні, мов ті листи й листівки, що наразі займались один за одним веселим вогнем у каміні. Влітку щодня у місті, без перерв на вихідні чи святкові дні, вирували пристрасті, з ранку й до пізньої ночі галасували збуджені люди на всіляких мітинґах, наче забули про відпускну кампанію, про необхідність їхати на відпочинок десь до теплих морів чи до прохолоди гірських полонин, хоч би до своїх дачних ділянок, де самотньо всихала під сонцем неполлята городина. Я теж цього літа майже щодня товкся на тих велелюдних зібраннях, переходжаючи спроквола з майдану на майдан, силкуючись зрозуміти, про що йдеться в гучних і завзятих промовах провідників партій чи в перемовах тихим шептом серед натовпу їх адептів і симпатиків, але того ніяк не могли втямити, постійно спадало мені на думку, й самі мітинґуючі, окрім того, що саме вони обрали самі для себе на минулих виборах поганого Президента, негодящих депутатів до парламенту, які призначили й зовсім кепського керівника Уряду, що дешевшали раз у раз гроші, що ставало дедалі важче жити і виживати не тільки пенсіонерам, але й чорно працюючим людям, що... – забагато чого іще згадувалося отого “що”. Вочевидь, я добре розумів, про що йдеться на тих гомінких зібраннях, що найбільше болить і вселяє бунтівний неспокій до людських сердець, проте й далі прикидався таким собі здивованим пересічним обивателем з того найбільшого прошарку в будь-якій країні, який скрізь зоветься “мовчазною більшістю”, яка увірувала від підступних лжепророків у смиренний постулат отого, що будь-яка влада – від Господа. Але ж для чого Він наділив нас усіх розумом і відповідальністю не тільки за всілякі вчинки, але й за те невтручання, коли воно дорівнює

читати