Завантажити

про моє існування на відлюдді. Я ж тікав не від них, а до своєї Роботи.
Дивно налаштована людина – навіть тікаючи від світу і людей, аби усамітнитися й забутись, проте із ревнощами не втомлюється поминати довгі списки отих самих, від кого рятується усамітненням, чи вони ще згадують і як згадують про втікача, чому не йдуть до нього прохати уклінно повернутися до їхнїх згуртованих лав. До яких? Колишні брати по перу розбіглися по різних ворогуючих тусовках, але ж я не пристав до жодної, може тому, що втомився від беззмістовних засідань і сварок, може тому, що зрештою дійшов думки про необхідність збереження своєї індивідуальности, інше питання – наскільки вона самобутня. Пробігаю шпальтами літературних сторінок у всіляких часописах, але навскіс, без колишньої вдумливости – тільки для того, аби зустрітися з новими іменами чи не забути відомих здавна. Стає ще сумніше, бо чимраз більше переконуюся в тім, що вже ніхто не зможе сказати жодного нового слова чи вигадати не чуваного досі сюжету, інших почуттів, інших межилюдських стосунків. Зрада Господнім заповітам і моральним канонам предків, заздрість і підступність, навіть братовбивство між найпершими людьми – все описано так само давно, як тільки вони з`явилися з ласки Творця на цій планеті. Про непослух старшим молодшого покоління і його зневагу до усталених предковічних звичаїв було чітко закарбовано клинописом ще на череп’яних сторінках найдавніших книжок, які збереглися до наших часів усупереч війнам, пожежам і повеням.
Колись, і не так то й давно, були залляті моїми сучасниками новітнім рукотворним морем у нашому краї подібні свідчення наших прапращурів, до яких випадково встигли тільки доторкнутися археологи, бо щезли ті свідчення на дні водосховища. Сумнівно, щоб хтось коли зміг ізнову до них дістатися. Може траґедія, може пересічна пригода, а може, сталося і на краще, що тільки по кілька слів з незавершених речень і спромоглися зберегтися на зчорнілому череп`ї для нащадків з послань пращурів, бо ж могли прочитати там такого неприємного нащадки, що додало б іще більше смутку зневіреному людству щодо своєї виняткової досконалости. Боже мій, якщо я відцурався всіх у цім світі (крім Неї, крім Неї!), навіщо така некоректна інтерполяція на все людство – було б обмежитися рідними краянами, бо вони мене як не люблять, то шанують подеколи...
Вже проминув далеко не перший тиждень моєї втечі до затишної самоти, аби завершити давно розпочату, але досі не закінчену, свою найголовнішу в житті Роботу. Кілька одноманітних тижнів – невідомо скільки непорахованих днів і ночей поспіль відійшли порожньо до минулого і пощезли в його глибинах, проте я не зміг себе й досі примусити доторкнутися до перерваної мною, ще в покинутому місті, праці, марно продовжував чекати якогось дива, сподіваючись, що ось-ось мені набридне само-собою непристойне байдикування, бо воно затяглося до болючого самокатування, що я сяду, зрештою, до робочого столу натхненно втілювати в реальность колишнє своє гасло – ані дня без рядка, аби колись, якогось світлого прийдешнього дня, закінчити свою нескінченну Роботу і сховатити її подалі від своїх і людських очей до слушного часу або й назовсім. Ця Робота не може бути споживною річчю для кожного, а тільки для обраних, а їх настільки замало не тільки поруч, але й подалік...
Для сірого загалу я сотворив зовсім інші речі, в тій роботі не було перерв чи зупинок, бо в ній легко втілювалося саме те, що має подобатися тому загалові, що він здатен споживати. Я болісно і тяжко кожного разу за довгі роки без ніякого передиху опускався до примітивного рівня розуміння мети існування людства у цьому світі, стільки було змарновано світлих днів і темних ночей, аби прикрасити чиїсь книжкові полиці барвистими палітурками, між якими спресовано сотні друкованих сторінок із пересічними вигадками про чиюсь надзвичайну мудрість і звичайне недоумство, про щедрість і скупість, про любов і зненавість, про шляхетність і підлість, про багато чого ще такого із того мотлоху, чим цікавиться щодня посередня людина, якщо вона має шматок хліба і дещо до хліба, теплу і затишну оселю, а в ній згуртовану численну родину, коли їй бракує тільки власного відчуття приналежности до високих сфер усвідомлення мети людського буття, прикрашає тоді стіни своєї оселі книжковими полицями, з яких інколи, до великих свят, прибирає пилюку. А більш ледачі, або скупіші, останнім часом просто купують собі яскраві шпалери з надрукованими книжковими полицями, на яких всього вдосталь – від старовинних фоліантів, писаних високими словесами, до сучасної чорнушки з порнушкою, купують та обклеюють всі стіни своїх помешкань. Може й не такі вже вони довершені скнари чи лежні, а більш протестні від усвідомлення своєї зверхности в скомп`ютерізованій епосі до тих, хто мусив порипувати гусячим пером чи виклацувати на друкарській машинці свої думки, свої страждання, свої сподівання. Надсучасні настільки, що хизуються амнезією до старожитностей, кидають своєрідний виклик пам`яті проминулих

читати