Завантажити

поколінь...
Ось ізнову ранок, ось надходить новий день, можливо, і для моєї Роботи. Проте жодного нового слова ще не зродилося в запаскудженій з учора голові, мабуть, давалися взнаки від близького неминучого наближення зими, а разом із нею втоми і потягу сховатися в якомусь лігвищі на зимову сплячку, як тому старому ведмедеві, що вдосталь нагуляв на літніх розкошах жирових запасів на всю прийдешню довгу зиму. Але ж я нічого собі не припас, бо літо було бурхливе, суєтне, нервове настільки, що я не витримав і втік до осінньої незатишності і, як зрозумів сьогодні, до повної незахищености від власної безпорадности, коли зненацька не відгукнулася Вона на мій поклик, навіть на моє тоскне скімлення серед сірої одинокості...
Десь, серед розрідженого туману нарешті озвалася стиха невідома пташина, я ще трохи потупцював, не сходячи з місця, приминаючи потроху пружкий килимок із скинутого осінню з дерев листя, воно було вологе й таке мовчазне, що від мого тупотіння з-під черевиків не виникало жодного шурхоту. Серед тої млявої мряки навіть не хотіла горіти відлигла залишками туману сигарета, тож я постійно клацав запальничкою, але не відчував з того ніякого роздратування, чимось іншим, значно вагомішим, а не цими незначущими дрібничками, хоч як намагався зосередити на них усю свою увагу, був заклопотаний, марно намагаючись віднайти: а чим саме? Безперечно, що зникла Вона і недосяжна Робота для мене на цей час є найваживішими й найболючишими проблемами, бо навколо них сів такий туман, без просвітку, якого нема з чим порівняти, навіть із тим, вже зникаючим надворі...

Дачне селище тільки здавалося мені геть безлюдним, бо легенько пробивалися крізь уже розріджену завісу нічного туману лоскітні пахощі диму з березових дровин – хтось вже розпалив недалечко свою грубку. Повернувсь і я до своєї хати з непевним сподіваннями на те, аби знайшовся хоч хто підштовхнути мене до Роботи будь-яким приводом, погрозою чи лестощами, якоюсь згадкою, але за ввесь час жодного разу не озвався телефон, вочевидь, нікому й нічого не було потрібно щось почути чи дістати від мене з цієї умовної схованки. Нікому й нічого, навіть Їй не згадалося про мою самоту, яка поволі перетворюється на хворобу... А він озвався настільки раптово й голосно своєю бравурною мелодією, яка так не пасувала до мого теперішнього пригніченого настрою, яку я давно поривався замінити на щось більш мінорне й лагідне, озвався так нагло, що я, по-первах, заметушився кімнатами, чіпляючись за стільці, на яких було повно безладно розкиданого одягу, бо ніяк не зберуся навести у своєму домі елементарний порядок. Чомусь переконаний, що тим упорядкуванням нахабно крастиму час у своєї Роботи, а Вона може озватися будь-якої миті так само, як тільки-но покликав мене телефоний дзвінок. Довго не міг згадати, а де ж це я вчора застромив слухавку, звідки лунають наполегливо звуки її хвацької музики. Вони озивалися до мене з-попід купи вчорашньої пошти, яку я похапцем скинув увечері на низенький журнальний столик у передпокої. Тремтячими від нетерпіння пальцями стиснув, знайдену нарешті, слухавку, потім кахикнув у невідомість із тривожним напруженням: - “Слухаю!”. Але у відповідь почулися вривчасті прискорені гудочки відбою, бо хтось у невідомій далечі не дочекався мого запізнілого “слухаю”. Номер телефону, що висвітився на екранчику, був мені зовсім незнайомим, схоже, хтось був зателефонував з вуличного автомату.
Із почуттям зрозумілої зобиди, навіть образи, до того невідомого нетерпеливця поклав незворушну слухавку до кишені, вже знов мовчазну і геть відсторонену, трохи зачекав, чи не озветься той невідомий удруге, але він не озивавсь, і тоді я заходився неквапно розпалювати вогонь у каміні. Поки розгорілися дрова і з`явилася тяга в комині, що досить охолов за минулу добу, я трохи наковтався диму, запив його кількома ковтками крижаної мінеральної води з холодильника, бо якась пригніченість чи звичайні лінощі придушили думку приготувати свіжої кави й зо два сендвичі, не говорячи про щось серйозніше...
Пішло нарешті хатою тепло, я скинув кожушка, а потому настала черга взятися за вчорашню пошту, сподіваючись серед листів знайти чи вирахувати можливого автора того телефонного дзвінка, що допіру так нагло урвався. Нахабні своєю яскравістю рекламні проспекти, ввічливі запрошення до участи в якихось недоречних, як на мене, заходах, нейтральні привітання з давно проминулими святами й зовсім нічого важливого. Не було, хоч як я сподівався, й найменшої вістинки саме від Неї, з якою стрічався під час кожного наїзду до міста, крім останнього разу – щось не склалось, не озвався за ввесь день Її телефон, навіть був стертий з автовідповідача Її лагідний голос, а скільки разів поспіль набирав, накручував, стукав і грюкав... Мабуть, треба було мені залишитися в міському помешканні до сьогодні, розпочати зранку пошуки ізнову, але був уже пізній вечір, коли я втратив будь-яку надію на зустріч із Нею, спересердя, на лиху руку, грюкнув дверими і спустився донизу – до

читати