Завантажити

звичайній зраді? Ні, зовсім не брак усвідомлення необхідности рішучіх дій, а щось таки інше заважало мені пристати до якоїсь певної громади, навіть не підходив на тих зібраннях ближче до знайомих мені людей, бо тоді треба було б визначитись – із ким і проти кого, нарешті, я сам. Тому з виваженою за довгі роки мудрістю відмовчувався перед іншими, значуще зітхав на промови: чи то схвально, чи заперечливо, схиляючи інколи голову, – нехай собі вирішують самі. Декому з них іще міг би пояснити, міг би навіть виправдатися, та й то, тільки тоді, коли вже не міг не відповісти, немов притиснутий до стінки і розіп`ятий на ній давніми друзяками, їхніми високими словесами, що не згадуються всує, про те, що була і є в мене поважна причина – нескінченна Робота. Та було те, скорше, непевним і хистким приводом для відмовок, бо ж кожен з мітинґуючих теж мав щось подібне, але не стояв осторонь у ці гарячі дні, не шукав причин і зачіпок, не ховався за них. Кожна людина мусить мати серед повсякденної метушні за хліб насущний, серед різних підробітків і підробок свою, воістину єдину, високу Роботу. Якийсь прадавній острах глибоко засів у моїй підсвідомості й міцно тримав тую частину мого нетлінного “я”, котра має відповідати яке прийняти певне рішення за ризикованих обставин. Ця моя нерішучість, чи примарність обов`язку перед нескінченною Роботою, чи щось інше останнім часом потроху розводило нас у різні сторони світів навіть із Нею, хоча ми ніколи в наших коротких зустрічах не зачіпали таких слизьких питань, підсвідомо відчуваючи, що можемо посваритися до розриву і зненавісти. До останнього дня Вона вірила, чи, спало мені раптом на думку, ввічливо і вправно вдавала віру в мою високу причетність до Роботи, навіть визначену не мною приреченість до неї. Водночас, я не міг нікому відверто відмовити щодо моєї участи в неминучих подіях, які стрімко насувалися на все суспільство, коли мене питали впрост: а з ким ти й коли врешті визначишся до дії, бо, сам же колись написав: – “... всепоглинаючий вогонь горить давно і вже дійшов до краю, ось кинеться й на тих, що причаїлись мовчки осторонь...”. Мусив щось обіцяти, підшукуючи експромтом нейтральні слова для таких обіцянок, від яких було ані тепло, ані холодно, якими ніхто не зміг би скористатися колись проти мене.
Все було б гаразд, але я, вряди-годи, катувався тим, що таких, які “причаїлись мовчки осторонь” вже стало надто забагато, настільки несть їм числа, що не вистачить на всіх не полум`я, ба, навіть, малої іскоринки з нього. Тоді щось починало підштрикувати мене на екзальтований вибрик – самому десь зібрати оту занадто “мовчазну більшість” (занадто мовчазну чи занадто більшість?) і кинути їм усім у вічі, що “таким, як ми, немає місця серед нас!”, якщо не здатні на розумні й виважені практичні дії, бо час минув не тільки на сите ремиґання у сімейному затишку, але й на порожню балаканину про ніщо. Проте я вже давно втомився бути мудрим, чи схожим на мудрого, поводирем якогось табуна чи стада, тому ці чудернацькі, хоча й щирі, бажання зникали так само швидко, як і з`являлися. Над неприємними для згадки рецидивними пережитками з давно проминулої моєї революційної молодости міг тільки посміхнутися, покепкувати над ними і собою, відійти і забути, бо я мусив тікати до своєї нескінченної Роботи. Так, надто ж забагато було до мене подібних, не вистачало на всіх обіцяного колись, за своїх молодих літ, коли я вважав себе революційним поетом “всепоглинаючого вогню”, тому втік від нього без опіку, без найменшого ураження до своєї найнадійнішої криївки, до своєї Роботи, зрідка, майже потайки, з`являючись у близькому місті, проте зовсім зчуженілому від тих нервозних подій. Було боляче від усвідомлення, що вже не міг повернутись до свого юнацького безкомпромісного завзяття, як і не міг ще розчинитися посеред “мовчазної більшости”, а тому не міг залишатися там, “де відбули барикадні бої, а впродовж порожніх розмов між голими перехожими під подертими прапорами померлих із вечора революцій вже не скинеться вгору болюче гасло, аби натовп зібрався і раптом виплив гарячою лавою на перехрестя площ”...
Не міг? Не хотів? Чи мене приневолили до втечі мій давній острах або чужа підступна, привнесена довгими літами, думка про те, що погана злагода завжди ліпша за добру бійку?..
Остання поїздка до міста, коли не стрівся з Нею, ще більше закріпила небажання десь ізнову мчати, аби встряти до чергової бійки, яка знов скінчиться невідомо чим. Чи не забагато рубців лишилося на моєму тілі та в моїй душі від попередніх барикад – справжніх і умовних? Може, й непомітні ті болісні травми зовні нікому, але ж мені надто нестерпно ниють вони, особливо тоді, коли наближується зміна погоди, коли знов чорнішають хмари, готові вихлюпувати на обивательські голови зливи перемін, або замести білими сніговими заметами геть усе: і людей, і хатки, і дороги. І тоді на широкім безмежжі білого океану, мабуть, зможе залишитися тільки подоба спілкування між малими острівцями окремішних людських осель – телефон

читати