Завантажити

телефон – ізнову з`явилася досить поважна причина не сідати до столу, не катувати себе й папір, бо чекаю на те повідомлення, на той заклик, від якого можу скинутися рвучко, від якого можу позбутися сонних марень, від якого, можливо, мчатиму до Неї на чім завгодно, не помічаючи ніяких перепон, ніяких барикад на своїй дорозі, котру можу повторити навіть із заплющеними очима... Мовчить телефон, завмер у чеканні разом зі мною й розбишака вогонь – вже не гуде, а стиха бавиться сухими поліньцями, облизує з насолодою білу кору, але й вона не шкварчить, чорніючи, закручуючись в обіймах багаторукого полум`я. Заспоївся вогонь, аби дати мені змогу почути найтихішу мелодію – нявкіт ситого кошеняти в мене в пазусі, аби ж воно зголодніло і прокинулось...
Мовчить телефон...

4. Уривок з Роботи.
...І немає в мене вже ніякого прихистку чи притулку - ні лежачого, ні стоячого місця посеред цього німотного міста, в якому не чутно мені ані скрику, ані зойку, навіть шепотіння; мабуть, уже наспів, наздогнав мене такий час приреченого завершення чергового кола, коли відокремився я тілом й душею від цього зчуженілого залюдненого полісу: від його гомінких вулиць і мовчазних провулків, від малих скверів і заліснених здичавілими деревами парків, від непоказних хатинок у передмісті та помпезних урядових будівель у центральній частині. Тиняюся, волочусь, проходжу безтілесним крізь балакучі натовпи і повз самотніх мовчазних перехожих, та не бачить мене ніхто, не відповідає на мої зачіпки, чемні вітання чи озвірілу лайку. Ніхто не чіпляється й до мене, навіть професійні жебраки нечекають копійки чи шеляґа, ніхто не штовхає мене, не наступає на мої ноги – вони проходять крізь мене, як і я проходжу безтілесним крізь них усіх. Чи хмарно, чи сонячно, чи дощ, чи вітер – не чутно моїх кроків на асфальтовому хіднику, на вічній ґранітній бруківці прадавніх узвозів, не чутно з-під стертих мною підошов шурхоту стужавілого осіннього листя на звивистих стежках, протоптаних численними поколіннями городян за проминулі століття, серед гущавини гідропарку чи крутих схилів, що буйно поросли колючою невгамовною дерезою, що так і не дозволили вийти цьому місту ближче до берега життєдайної ріки… Я й сам себе вже давно не чую і не бачу, тільки замрячені часом спомини, які скорше подібні до хворого теперішнього маячіння, ніж до реалій проминулого, хоча вони надто брутально чіпляються до мене, ніяк не відпускають від себе, намагаючись бути моїм невиразним теперішнім, чужим і хворобливим. Аби дізнатися, в якім столітті бідує наразі моє невизначене сьогодні…
Злітаю й зупиняюсь над тими кручами, вище від усіх дзвіниць із позолоченими банями, тремчу під хмарами настільки прозорим, що відчуваю, як проштрикують мене без ніякої перешкоди всі випромінення і промені найдрібніших часток матерії, які тримають у єдності цілі ґалактики, всі земні радіохвилі, на яких гомонять між собою всіма земними мовами всі народи і окремі люди, я чую нарешті відгомін їхніх голосів, але мені стає ще сумніше від прикрої заземлености тих теревень, коли мало б ітися про вічне і про саму вічність...
У моїх примарних візіях водночас розпукуються бруньки й серед квітучого гілля летить, злітає вгору пожовкле листя й, не досягаючи підхмарного мене, припадає тої самої миті до молодих трав, поруч з ними водночас скресає і змерзає ріка, легенькі в прозорості літа хмарки безжурно тиняються між чорним громаддям хмар, що обважніли білими сніговими хурделицями – змішалися в густій круговерті пори року і самі роки, немов зупинився в розгубленості чи забудькуватості й товчеться на місці сам-на-сам із собою, ошалілий у своїй безпорадності, час, що колись утрачав себе, розчеплюючись спочатку на епохи й періоди, згодом на тисячоліття і віки, а до останнього менту – на хвилини й мільйонні долі секунди, а тепера зібрався до своєї монолітної першоцятки, але знітився, бо зістарів у своїх поділах аж утратив пам`ять настільки, що не може впізнати свого вибухового народження... Я мовчки дивлюсь, як, змініючися й водночас, тої самої миті, відновлюючись, не міняється ніщо навколишнє… Ніхто не може змінити нічого, бо є на те суворі закони світобудови, бо кожна зміна є кроком, що стрімко наближує загибель...
– Гей! Гей-гей! – я не витримую і гукаю до всього виру навколо мене, та вертається до мене тільки нечутне моє шамкотіння навіть не безмовною луною, а байдужим відчуттям безвиходи саме для моєї самоти серед білого світу, де вже нікого нема, крім поволі згаслого мого кволого віддзеркалення в моїх заплющених очах, аби відпочити від занадто сліпучого сяйва білого світу…
Я нарешті прокинувся від нічного забуття, коли після дощової ночі до мого чола притулився ранок освіжливою прохолодою, нагадуючи лагідною нахабністю про близький початок дня. Десь, за густим віттям старих каштанів, сходило сонце, про що сповіщали світлі плями на стелі. Встояна за ніч тиша вже розріджувалася, заповнюючись потроху побутовим галасом ранкового міста. Десь прокинулись перші трамваї, а на гордовитій

читати