Завантажити

дзвіниці відновленого золотоверхого монастиря стиха бемкнув дзвін, своїм неспокійним серцем нагадуючи мирянам про смиренне сьогоденне свято. Право на свята можна заробити тільки виснажливою щоденною працею, а що більше промине поспіль у трудах отаких страдницьких буденних днів, то величніше постане за ними празник із обов`язковими гостями. А де захожі люди (прохані чи ні) – там і пряники, й квіти, й чоломкання з побажаннями навзаєм усіляких гараздів, а потім співи й танці, розгарячені чаркою. Тільки до мене вже здавна ніхто не приходить і, вочевидь, не прийде ніхто, навіть прохані вороги, яких завше запрошую до себе на кожне свято...
Я тихо й незрушно полежав із розплющеними очими в боротьбі з необхідністю виповзти на світ Божий ще кілька хвилин, за які світлі сонячні плями не спромоглися навіть трохи зрушити з того місця на стелі, де їх угледіли щойно розплющені очі, не встигли ні розжевріти, ні зблякнути. Коли я раптом із полегшенням згадав, що немає чого мені підводитись, що свято не для мене, оскільки не заробив собі попередньо для сьогодні дорогоцінного привілею бути посеред ощасливленого святковим неробством люду. А той люд для того свята тяжко трудився, але ж я і не міг заробити, оскільки вже здавна геть нічого не роблю для людей – ані доброго, ані злого, я просто байдикую в химерних часових подорожах, марно намагаючися знайти якісь нові, нехай навіть крихітні, відомості щодо мого, вічно щезаючого в часових заметах, примарного “Я”, хоча в цих пошуках може підступно ховатись разом зі мною і зло, й добро. Того й цього назбирував забагато, але призабув, на превеликий жаль чи на благо, як відрізнити одне від другого...
Можливо, сьогодні має щось змінитися в цьому нереальному місті, але треба вийти зі свого прихистку на гомінкі вулиці – чи є там свято, чи нема, чи змінилося щось від учора, не обов`язково на краще, аби на щось. Може і треба, але немає певности, що там буде хоч щось інакшим ніж проминулого дня – в деревах, у хмарах, у людях... Ні, я не про ті переміни, коли дещо міняється в отих людях, але ж то тільки зовні, самі люди лишаються такими, якими були вчора, торік і позаторік, і сто років до того. У скверах на лавах сидять ті ж самі старі шкарбуни, нидіють, спираючись подаґричними пальцями на вузлуваті дрючки чи на відполіровані ціпочки, на головах чи папахи, чи циліндри, чи крислаті капелюхи – змінюється зовнішність, не змінюються шкарбуни. Голені обличчя, чи кудлаті бороди, чи тільки різної довжини вуса – а втім, все ті самі злинялі очі, що втомилися дивуватись довколишнім світом... Аби не сидіти дурно, ганяють між собою ті самі незмінні балачки про погоду й хвороби, про перші кроки онуків чи правнуків, про такий-сякий уряд держави, про не кращий від нього маґістрат свого міста, про далекі й близькі війни, про бозна, що іще, але все те саме, що вже сто разів обговорене, пережоване, сплюнуте під ноги й розтерте на порох. Хідниками парадних вулиць і зеленими алеями мовчазних парків кожного, нескінченно разів повтореного, дня статечні матусі вигулюють своїх дочок, які ввесь час на виданні. Вони теж незмінні на тих променадах, крім фасонів одягу, зачісок, макіяжу. Чи підмітають вони цеґляні хідники важкими сукнями, чи виблискують голизною пружних стегон над чорним асфальтом, чи вони в заквітчаних капелюшках, чи простоволосі, чи вони з барвистими бантами у довгих косах, чи з коротким наїжаченим у веселкових кольорах волоссям – всі вони незмінні так само, як і я є незмінним... Але вони незмінні в іншому, бо хоч хай би що коїлося навколо них, вони не спроможні мислити, в них ніколи не може постати запитання – звідки вони і для чого? А що потім? Відає про те тільки “Я” – лишень воно бачить, як зациклився час у своєму перебігу, як він тупцює на одному місці, не спроможний вирватися з того кола і рушити далі. А може, він теж не відає – звідки, куди, навіщо?..
Тупцює час...

5. Реальність триває.
Вийшов знову до захмареного дня без сподівань побачити сонячного промінчика. Туман відступив до ріки за густий ліс, трохи його піднялось угору й поєдналося з важкими хмарами. Я пройшовся кілька разів неквапно навколо хати, зрідка поглядаючи за паркан, наче сподівався, що там може з`явитися сусіда, бо якось домовлялись погрітися разом у сауні серед вихідного дня, а сьогодні знову субота і він має бути вільним від своїх чиновних обов`язків. Цей сусіда вибудував на своїй ділянці, майже поруч із будиночком, невеличку і досить затишну лазеньку, зовні непоказну, але внутрішні стіни були вшиті всуціль золотавою липою, теплою на погляд і на дотик. Посеред ошатної вітальні пишалося дивне створіння для відправи чайної церемонії після відвідин пекельної сауни – бронзовий черевань з трубою, яка під`єднувалася крутим коліном просто до комина через отвір у стіні. Старовинна бронзова діжечка була вкрита медалями різних всесвітніх виставок, що аніскільки не заважало кип`ятитися воді, яка вправно відбирала жар у розжеврених усередині металевої труби соснових шишок. Мені завше

читати