Завантажити

подобалось дивитися, як сусіда, знімаючи на час процедури верхню частину труби, розпалює в нутрощах “самовара” чорне вугілля тонкими довгими трісками, роздмухуючи його спочатку старим чоботом, настромленим на димар, грався наче коваленко у давній кузні шкіряними міхами. Вишуканим був своєю простотою інтер`єр вітальні – стіни оздоблені лишень кількома скромними акварелями та полакованими крученими потворками-свічниками з коріння різних дерев на стінах, у куточку стояв простий стіл і зручні лави з тої самої золотавої липи. Нічогісінько зайвого. Інколи для врочистости серед того затишку палали високі свічечки, коли в нас з`являлося бажання погомоніти про вічне після того, як очиститься тіло серед розпаленого повітря і трохи охолоне в басейні з крижаною водою. Коли за склянкою гарячого чаю, а коли і з кухлем прохолодного пива...
Як йому не знатися на будівельних тонкощах, коли він вивчав свого часу архітектуру, чого тільки не набудував у своєму житті, мотаючись десь просторами ще тої держави, яка сконала раптово, наче її й не було ніколи. Либонь був непересічним фахівцем, бо помітили зверху і нині він сам розв`язує державні проблеми, займаючи високе крісло в урядовому офісі. Мабуть, його теж зачепило в місті напружене чекання якихось подій, бо останнім часом він видавався надто втомленим, заклопотаним, не схильним до веселих балачок про ніщо. Минулого разу був навіть сумнішим за мене, бо таки мусив знати набагато більше, ніж я, про те, що має чи може статися. Очевидно, тому не телефонує і не їде...
Боже мій праведний, там дійсно щось має статися, бо у тому передгроззі щезла навіть Вона, а я згадую про затишну лазню, як про храм напередодні великого свята, наче там можна прогріти не тільки тіло, але й душу, наче там відмиваються гріхи! Хоча, до чого тут гріхи? В чім я міг согрішити перед Нею чи кимось іншим, що мушу Її втратити назовсім серед прийдешніх подій, які можуть і не статися? Хіба своєю втечею, коли всім є до наступних приключок діло, хоча ніхто з них не певен, що таки стануться вони колись, може і найближчого завтра, оті заворушення, до яких не дійшло влітку, нехай вони всі причетні до них, але в мене є тільки Робота... І була ще до вчора Вона... “Змоги нема на повстання – заґратована страхом заклякла в мовчанні моя, не підсудна мені, душа, а чого їй боятись – безсмертній?..” Пізньої осені завжди тихо між дачними ділянками, які немов посиротіли без господарів до теплішої пори... Зовсім тихо довкола...
Нарешті, вже темнішого вечера, озвався телефон, може й по мене, озвався так само, як уранці, несподівано, голосно, але цього разу вимогливо чекаючи, коли я відгукнуся до нього своїм “слухаю!”. Спочатку навіть зрадів, бо спало болюче напруження від того, що, вочевидь, про мене згадали в далекому місті, що покладали ще якісь надії, що я став комусь потрібним, що хтось іще сподівався на мою рішучість до мужніх учинків, до лицарських акцій – і тільки я сам не був певен, чи зможу колись ізнову стати отим, яким мене пам`ятають з давно проминулого часу і тому кличуть до своїх лав. Але той давній кратер розтріскався у своїм незборимім палахкотінні до того, що течуть з нього гарячі лави у різні боки крутими схилами донизу, спалюючи все під собою дощенту. Як мені довідатися з якої лави і хто, і проти кого озивався до мене із галасливої невгамовної слухавки?... Ще не вислухав того заклику, ще не озвався до мене ніхто, проте я заметушивсь, мовби заскочений на дурнім занятті або зовсім несподіваною пропозицією до чогось подібного, почав хаотично хапатись то за одне, то за друге, аж поки втихло попереднє збудження, поки знов постало невирішене досі запитання до самого себе: а чи до тих, не знаю яких, слід пристати мені саме сьогодні? Але ж я не знаю достеменно, що маю для того робити, оскільки дістатися до міста ще до ночі, яка майже запанувала на тихім подвір`ї, стало наразі зовсім нереальним, бо електрички о цій порі прямують в усі напрямки тільки з міста, а не до нього, а взавтра мені їхати, цілком можливо, буде вже надто запізно, але я не знатиму того, що робити, якщо нарешті не відгукнуся на той кінець зв’язку бодай шептом своїм “слухаю!”...
Мабуть, я і не відповідатиму на той невгаваючий телефонний заклик, а просто залишуся знову насамоті, свідомо чи вимушено прип`ятий до своєї нескінченної Роботи, хоч я не анахорет, не відлюдник, бо ніколи не мріяв про те за молодих літ, а сьогодні я просто один із тих пересічних – втомлений довгим і ситим життям чолов`яга... А моя Робота тільки для того й вигадана мною, напевно, аби тривало й далі довге сите життя, в якому не може бути місця розхристаним пригодам, несподіванкам, де все мусить знати своє, заздалегідь визначене, зареґламентоване місце... А якщо тая Робота є просто моєю втіхою, моєю уявною причетністю до зареального світу, про що відають тільки винятково обрані та допущені, про який нічого не можуть знати пересічні люди. Або ж вона є просто моєю рахманною сповіддю, в якій я заплутався настільки, що вже змішую в одному вариві яв і

читати