Завантажити

швидко, оскільки не сталося навіть маленького скандалу, про який можна було б потеревенити за вечірнім чаєм чи на якомусь зібранні. Не сперечалися ми й за розподіл майна, при якому мені дісталася за мирною угодою квартира, а йому – все інше: авто з гаражем і банківській рахунок, бо те колись звалилося не так нам на двох, як саме йому і на шару, без ніякого для нього клопоту, тільки зі щедрот його батьків, як скромний подарунок молодому подружжю. Після того розлучення ми інколи зустрічались на різних тусовках як добрі знайомі, скорше, як давні шкільні товариші, що не дуже пам`ятають свої дитячі пригоди й пустощі, але можуть за слушної нагоди згадати якусь приємну дещицю. Проте я відчувала щоразу при тих здибанках певну поблажливу зверхність дорослої людини, яка не дозволяла мені спілкуватись із ним на рівних, але й говорити-балакати з ним не було про що, хіба про погодні примхи чи спортивні новини, бо він так і залишився безтурботним метеликом, який досі не попік своїх райдужних крилець ні на якому підступному вогні, хоча грався з ним постійно, то наближуючись, то віддаляючись. Грається й досі, але мені до того вже давно немає ніякого діла...
Наближення чогось подібного з новим приятелем, що мало мене спровокувати на черговий рішучій вчинок, я вже починала відчувати інтуїтивно ще до цеї ночі, розуміючи, що вже не зможу нічим порятувати теперішнього приятеля, і було мені від того тяжко на душі, на серці, але й розриватися надалі навпіл між собою та його рахманними примхами теж не мала ніякої сили. Не той був наразі для мене час, аби покинути геть усе й крутитися, чи просто сидіти біля нього, як біля малої вередливої дитини. До того ж, упевнилась, чи тільки переконала себе в тім, що йому й не потрібен сьогодні поруч із ним ніхто, навіть не зрозуміє такого мого щирого поривання, скорше материнського ніж просто жіночого, а так навіть буде краще і для нього, коли не доведеться вигадувати йому про зникле на барикадах кохання, про свою приреченість завершити нескінченну Роботу, про свою безпосередню дотичність до потаємних глибин езотеричного й сакрального; нехай собі вважає, що то є щирою правдою, найвищою істиною, до якої він прилучивсь і яку має донести до всього людства, яке дійшло до того, що в своїй сірій буденности клопочеться тільки про поїсти чи поспати, або заробити якомога більше грошенят для вічного марнотратного свята з нехитрими пустощами, за якими ніколи сама не прийде думка, аби запитати бодай у самих себе, якщо їм стало так задалеко до небес: – “А для чого вирує навколо них уся житейська суєта і що за нею може бути ще?”... Останнім часом він не помічав, але мене боляче зачіпало, як він при наших коротких зустрічах невдовзі починає нудитись і переживати, що десь там, на його робочім столі, жовкне папір з недописаним словом, що він уже відбув свою заземлену повинність і мусить повертатися до свого високого призначення. Не помічав, але відчував тоскну знервованість, яку тільки злегка мені щастило пригашувати тремтким доторком пальців до буйної сивіючої чуприни. Він тоді струшував головою, повертався до мене сумним обличчям, тягся до поцілунку, але не відпускала його напруженість назовсім і під час наших любощів, бо на нього чекала, бо його кликала тая Робота...
Робота, тільки Робота, нічого крім Роботи!.. Нехай собі живе з отим праведним гаслом у мирі та спокої, не дістає мене телефонними дзвінками, бо кожен з них відволікає від реального життя й змушує страждати нас обох. Чому обох? Хіба я не розпочала сьогодні зранку вже зовсім нове життя без нього?.. Нехай у нього буде поруч тільки ота клята Робота, нехай це буде його найщирішою правдою, якою він має розпинати сам себе в болючій самоті, вагаючись між нею та дійсністю, до якої, цілком можливо, ще й повернеться зі своєї присмеркової схованки, коли той прихисток стане йому остогидлим і непотрібним. А на те потрібен час – найліпший лікар для його теперішнього стану. Довгий чи короткий, то інше питання, розв`язати яке має тільки він сам без моєї допомоги, без мого втручання, і нехай мене зовсім не обходить його спроможність до того розв`язання. Ворухнулася десь на самому споді непевна думка, а може, його надто боляче вразить несподівана втрата близької (а наскільки близької?) людини, і він покине усі свої химери, аби мене віднайти, аби порозумітися, треба тільки витримати для того на якийсь час певну відстань між нами. Ворухнулася та думка і щезла, бо поступилася іншим – а коли та хвороба зайшла в нього занадто далеко, може настільки, що невиліковна зовсім?.. А коли то зовсім не хвороба, а норма для талановитої особистости, якій треба вибачати будь-які примхи, забаганки і рахманне дивацтво, що здається іншим недугою, що дозволяє іншим вважати його причинним, не таким як усі?..
Хтось із давніх, але досі відомих, намагався довести, що ґеніальна людина спроможна повністю здійснити своє призначення серед людства, якщо вдосталь дістане страждань, болю й самоти. Бо ситому і влаштованому посеред собі подібних ніколи не заболить

читати