Завантажити

голови чи клала їх на його плечі, тоді він від моїх тихих пестощів рвучко виринав зі свого укриття, наче й не тікав нікуди, міг знов сипонути веселими жартами і запропонувати келих вина за нас неподільних і вічних. Але я вже розуміла, що з його втечами до недосяжної для мене схованки , які повторювалися чимраз частіше, починаю поволі втрачати його теж, і губилася від того, що не знаходжу собі ради, як тому запобігти, а головне –не маю певности в необхідності запобігати. Тому додавалося мені з кожним днем потрохи болючого смутку, навіть коли приходила думка, що нема у тім нічого страшного – втрачають люди і набагато більше, ніж коханих, але й далі живуть і знаходять нових, інколи й кращих. Кращі, гірші, ніякі – невже я дійшла до того, що можу отак сортувати коханих чоловіків, коли, якщо бути відвертою із собою, так і не розібралася досі, чи кохала їх коли-небудь, чи тільки знаходила з ними обома без ніяких зусиль для себе притулок від обтяжливої самоти... Нехай не кохання, нехай втеча від самоти, але я почала непокоїтись, шукаючи якогось виходу, аби його не втратити, бо ще сподівалася на щось, оскільки спочатку не могла ще побачити, як далеко він може зайти зі своєю Роботою й ставленням до мене. Необхідність тих пошуків загострилася тоді, коли він почав плутатися в часі та подіях, коли почав боляче перейматися вигаданими проблемами ним же створених персонажів, вони поставали немов реальні в оповідках з давніх бурхливих подій давно минулої його революційної молодости. Перестав голитися, запустив бороду, але без мого нагадування забував її підстригати – я мусила це робити сама, щоразу намагаючись легкими жартами умовити його повернутися до нормального стану. Він сміявсь у відповідь, посилаючись на свого давнього кумира, котрого останнім часом завше називав тільки колеґою, мав два великих його портерети: один висів у міському помешканні, другий – на дачі, де поруч із портеретом нудьнувала заряджена рушниця, хоча він ніколи не ходив на полювання і не стріляв з неї ніколи. Якось запитала його навіщо йому отаке постійне нагадування про долю його давнього кумира, тобто “колеґи”, та він ставав похмурим і замовкав на кілька хвилин, а потім починав розмову із чогось зовсім іншого. Тільки від того хапав мене за саме серце тоскний неспокій і довго не відпускав, наче після чорного ворожіння, коли лишається відчуття чи передчуття якоїсь невідомої, але близької біди...
Одного разу, майже серед ночі ми порушили усталену конспірацію й разом завітали до його міської оселі. Були трохи напідпитку, стиха підштрикували одне одного, поки я нагадала йому знов про бороду. Але він без ніякого жарту виструнчився і мовчки змахнув рукою у бік двох портретів на стіні. Два бородані з далекого континенту були в чомусь подібні, але різно пішли з життя: один зовсім молодим повстанцем – його, зрадженого своїми, закатували потайки урядові аґенти, другий застрелився сам, коли втомився жити в старому тілі, бо стали недосяжними для нього повсякденні життєві принади. Невже він надумав когось наслідувати? Хоча навряд, бо долю першого він перескочив давно, коли зостався живим після своїх юнацьких барикад, але до другого ще треба йому жити і жити, і хтось має бути з ним поруч. Мабуть, вже хтось інший – більш здатний ніж я, коли він ще прагне чогось у житті...
Я не могла добре пам`ятати ті давні роки, про які він згадував у своїх постійних яскравих оповідках, бо була тоді ще зовсім малою і безжурною, вчилася лишень у початковій школі, тому прочитала кілька його книжок, аби бути в темі саме його розповідей про те, яким він був тоді запальним і відважним, як одностайно сприймалися повсталим людом його заклики до повалення чужої тиранії, як він був ув`язненим на кілька довгих і тривожних діб у сирих і темних підвалах за тюремними мурами з такими ж, як і він, молодими і незламними повстанцями, як його ті молоді хлопці винесли з-за тих мурів на руках, як ... Він завше розповідав настільки артистично, з усією пристрастю не стороннього очевидця, а безпосереднього учасника, що я захоплювалася тими оповідками, аж починала відчувати й себе у лавах молодих повстанців, замиряючись із тим, що не була у змозі виокремити правдиві деталі з тих яскравих літературних фантазій, що вже стали реальними і беззаперечними фактами його офіційної біографії. Навіть серед різного прикольного мотлоху в аванґардній кав`ярні у старому місті, що звалася “Нескореною барикадою”, висів на стіні серед інших кумирів молодого бомонду і його давній портрет – юного і зухвалого повстанця, майстерно виконаний кимось із новітніх протестантів. Чомусь з моєї розповіді про відвідини тої кав`ярні він зрозумів і запам`ятав для себе тільки те, що я, начебто, знову збираюся чи вже опинилась на барикадах, або ж маю їх ось-ось зводити зі своїми новими спільниками. А всі балачки того вечора в тій кав`ярні точилися тільки навколо подальшої долі сенсаційної знахідки на центральному майдані столиці – залишків прадавніх споруд первоміста. Я була втішена тим, як схвально відгукувалися

читати