Завантажити

не посеред короткої ночі кохання, коли слова не були потрібні, а після того безневинного речення з декількох слів, які я зронила випадково, аби підтримати розмову, без жодного наміру спровокувати його на конкретний вчинок...
Ще кілька років тому він тримав секретарку, милу і небагатослівну старушенцію, бо щодня надходило до нього звідусіль забагато листів від читачів, видавців і колеґ. На значну частку з них треба було йому відповідати задля збереження власної репутації, деякі навіть прочитати самому, аби потім нашкрябати у відповідь власноруч кілька ввічливих рядків. Поступово той потічок хоч і не зовсім, але набагато зменшився, бо він сховався зі своєю Роботою так, що перестав зовсім з`являтися на люди. Того разу він поскаржився мені, що не вистачає часу для розгрібання пошти, тому втрачає поступово навіть близьких до нього людей. Я напівжартома запропонувала йому свої послуги, але додала, що для того мені доцільно було б переїхати до його помешкання. Він зрозумів цю щиру пропозицію, як моє намагання лаґалізувати наші стосунки для всіх, як нахабне намагання позбавити його свободи, яка для нього дорожча від будь-яких інших здобутків. Він враз застебнувся на всі застібки намертво, відсторонився, не промовив жодного слова у відповідь, навіть не допив філіжаночку ранкової кави. Накинув на плечі плаща, торкнувся зсудомленими губами моєї щоки і зник за дверима, які тихо причинив за собою...
Коли він пішов, я не змогла лишатися вдома, кинулася до гомінкого міста аби розчинитися десь серед людського натовпу зі своєю безпорадністю, тільки було ще занадто рано, лише поодинокі перехожі стрічалися на хідниках. В мене не було певного напрямку в тій ранковій прогулянці, вочевидь, як і в нього – ми різними дорогами, завітали до одного храму, що наче чекав на нас серед безлюдного, немов запізньої осени, парку... Ми не дочекалися кінця відправи, вийшли до мовчазних дерев, але і там були ті самі сутінки, бо хмари густішали і посилювався вітер, тому не розпочинався день, не було навіть зрозуміло, чи це пізня осінь, чи зовсім рання весна. Наче все владналося, наче стулилась та незрозуміла шпаринка між нами сама по собі, бо ми тоді відчули, що новий день, без ніякого сумніву, постане і буде зовсім безхмарним, що тиждень промине непомітно, що наша нова зустріч вже зовсім поруч...
Але поміж заспокійливих думок крутилася одна, яка досить уперто смикала душу сумною констатацією, що то був перший короткий дзвінок з майбутнього подзвону по наших почуттях. Тоді був перший, а сеї ночі стався другий – гучніший. Невже ще доведеться чекати зболено, аж поки станеться третій, бо по другім не скінчилися мої митарні ходіння, якщо я досі переповнена вщерть ваганнями з приводу того, чи не треба сьогодні мені знову бігти навмання туди, де повинні зустрітися знову, якщо так визначає доля, якщо не застиг, а й далі гойдається в своїх ваганнях маятник неусталених, хоча вже досить пошарпаних почуттів?..
Тоді, після першого дзвоника, що нагадав про реальну можливість чи необхідність нам колись розійтися на різні хідники, поточилися заспокійливі дні, щезали безхмарно тиждень за тижнем, але десь отам, у наших глибинах, зовсім непомітно для нас, без ніякого галасу, поволі тануло і наше кохання. А може тільки моє, якщо воно таки було? Мабуть, що й не було його, коли можу отак, без жодних емоцій, препарувати ситуацію, препарувати мов піддослідне беззахисне жабенятко на білому лабораторному столику, на якому воно смикається ноженятами від гострого болю, коли торкаюся добре нагостреним кінчиком скальпеля. Мабуть, що так, коли розкладаю по полицях, мов свіжу після прання білизну, не тільки свої почуття, наче вони підвладні розрахункам, наче їх можна проґрамувати. Вочевидь, а не “мабуть”, бо вже не відчуваю у своїм серці, як колись, ніякого поклику з його схованки, ніякої тривоги. Не може дістати мене навіть безугавне телефонне брязкання, я не упевнилася за цілий день, що то він. А може, навпаки?...
А що сьогодні маємо спільно на двох у нашій побутові драмі, після другого нагадування – чи десь ізнову чекає на нас храм, чи знайдемо туди доріжки, чи змирить нас удруге подарований долею випадок? Жаль, але я зовсім не певна, чи треба їх шукати, тому й далі нидію біля вікна наодинці проти чи то зі захмареним днем, чи з іще ранковим туманом... Знову присмеркова невизначеність, якщо я так довго плутаюсь серед своїх спогадів. Наскільки є остаточним мій вибір, наскільки вмотивованим є мій вчинок, чи він раптовий, чи підготований зарання?.. На сьогодні я зробила свій вибір більше від утоми, від невизначености, цілком можливо, що з жіночих примх, хворобливої непослідовности, або з жіночого самозахисту, від гордині. Але кого і від кого маю захищати, коли непокоїться десь у глибинах моєї підсвідомости згадка, що на стіні у тій його схованці висить поруч портрету бородатого кумира заряджена рушниця? Я відганяю оту непевну згадку, котра хоче мене роз’ятрити настільки, аби я відмовилася від рішучого вічинку, з якого має розпочатися моє

читати