Завантажити

святкуючого люду. Гуртові розхристані веселощами фестини, на яких не до роздумів, не до каяття, навіть “у ті просвітлені хвилини...”, бо мало хто спроможеться серед натовпу замислиться над просвітленням, коли над майданами і вулицями усіх міст і містечок країни лунатимуть давнадцять дзвінких ударів, для просвітлення душі потрібна самота, і то для обраних. Але, хіба Різдвяні врочистості й дійства для розвеселеного натовпу можуть відбуватись під парасольками серед осінньої мжички, калюж і огидної сірятини перетовченого із сіллю брудного снігу! Аби ж на одну ніч прикрилося навколишнє багно білою й цнотливою порошею! На одну ніч відчути, що не так то й багато сміття в людському середовищі, нехай на одненьку фантастичну ніч забути про невпорядковані вулиці й хідники, пошарпані часом фасади історичних палаців, сумну буденність, яка часом стає тривожною, коли натякає людям на можливість реального приходу змін на ще гірше, ніж було недавнього вчора... Хоча є ще час і певні зрушення у погоді, аби стріти Різдво без парасольок – сьогодні вночі вже було похолодало настільки, що вранці перший недосвіт залишив по собі легку паморозь на голому вітті дерев, на жухлих ґазонах і жовтих цеґлинках чи асфальті хідників, проте вся передранкова срібляста краса не втрималась надовго, бо почала поволі щезати – новий день розпочався майже подібно до вчорашнього. Надворі було без осінньої вологи, навіть трошки непевного сонячного тепла тяглося до обличчя, але зовсім трохи, бо більше відчувалася прохолодна свіжість у повітрі, добре, що без вітру, різновеликі хмарини у своїй недосяжній високості зависали над містом незворушними сіробілими плямами на тлі темнішого, з рештками літньої блакиті, неба, з якого ще не зійшла бліда, аж прозора до дірок, кругла пляма повного місяця...
Він підвівся сьогодні зарано, коли ще тільки починали блякнути у глибинах передранкового неба дрібніші зірки, але незворотнє настання світанку відчувалося у такий час поки-що десь отам, на найдальших східних околицях міста, де в спальних житлових районах новітньої забудови на ширших вулицях будинки стояли на пристойній відстані один від одного, а не так щільно впритул, як отут, у центральній частині, що добре пам`ятала проминулі століття. В оті прадавні роки, з яких збереглися тільки деякі окремі фасади будинків у бароковому мережеві чи в ліпнині пізнішого юґендстилю, різниця між центром і околицями була ще помітнішою, бо ж іще панували тоді традиції ділитися на заможних городян, які мали змогу ховатися зі своїми багатими статками у власних кам`яницях за залишками середньовічних захисних валів і фортечних стін, і на майстеровий, робочий люд з околиць, що мешкав у хижах на підступах до міста. Поодинокі хатинки з тих слобідок вже давно перескочила і пішла далі, ближче до прилеглих лісових масивів, міська забудова, серед якої мало що спромоглося зберігтись із тих давніх часів. Сьогодні все перемішалося, живе кожен, де хоче, вірніше там, де йому по кишені придбати необхідне для затишного життя помешкання. Хоча на центральних вулицях міста лише на кілька нічних годин стишується гуркіт від транспорту, а сморід від нього не приб`ють уже ніколи до землі й найрясніші дощі, проте проживання у центрі і досі вважається престижнішим, навіть коли маєш десь за містом, на вільній природі край лісу і край річки, пристойну хатинку. Він мав і те, і друге, але, як не полюбляв заміську дачу на березі лісової річечки, проте мусив більше жити у міському помешканні, від якого до роботи було пройтися пішки лише п`ятнадцять хвилин, що він і робив щоранку, не викликаючи службового авта, все якась фізична зарядка для м`язів, хоча такий ранковий моціон не можна було ніяк порівненяти з тихими прогулянками мовчазними лісовими стежинами поряд із дачею, чи довгою смужечкою співучого пляжного піску вздовж зледачілого від літньої спекоти далекого моря, до якого він учащав кожної відпустки.
Одначе, останніми тижнями, під час традиційного короткого ранкового променаду від свого дому до офісу, не полишав його тривожний розлад у душі, такий собі неприємний дискомфорт від недавньої зустрічі зі своїм, здавалось, давно призабутим минулим, що, як виявилося, зовсім не пощезло, бо ніщо і ніколи не пропадає в часі безслідно, минуле завше чіпляється за прийдешнє, особливо те присікування вдається найкраще найнеприємнішему для тебе спомину, про який сам намагаєшся вперто, але марно, забути, не згадувати, не снити... Вже кілька разів, ідучи вранці до служби, він зіткнувся віч-на-віч із чоловіком, до якого хотів був попервах кинутися в обійми, але те первісне бажання зникло враз, як тільки вони стрілися поглядами, вмить сховав глибше до кишені свою спітнілу праву долоню, аби не простягти її машинально навстріч минулому... Колись, більш як два десятки років тому, вони були, без ніякого сумніву, у добрих приятельських стосунках, були в них спільні думки, уподобання і спільні справи, деякі з них не могли подобатися тодішній владі, бо в ріднім краю на той час ще панували окупанти разом із відданими

читати