Завантажити

спокою!”... Краще згадати про незавершені поточні справи, що лежать на його робочому столі. Деякі з них дають непогану можливість підробити, ні, йдеться не про хабарі чи якусь корумпованість. Він, на відміну від деяких колеґ, ніколи не дозволяв собі порушувати законів, приписів, нормативних актів, але від нього залежало іноді проходження різних документів довгими лабіринтами в урядовому домі. Він надавав консультації, допомагаючи більш вправно складати прохання бізнесовим структурам, аби вони отримали позитивну відповідь без зайвої втрати часу. Державним службовцям дозволялося мати додатковий заробіток тільки на творчій роботі, тому він і займався справжньою творчістю і майже чесно звітувавсь за неї у податкових деклараціях, для чого на замовлення різноманітних фірм читав їм лекції в різних навчальних центрах. Деякі колеґи часом переходили до бізнесових структур офіційно, заробляли там добрі гроші, а потім верталися до державної служби. Він не хотів ризикувати своїм становищем, до якого так довго і так тяжко дряпався, тому й переконував себе постійно, що всеодно всіх грошей не заробити, до того ж з великими грошима постають і великі проблеми – дехто перестав навіть за кордон їздити, бо там почали відслідковувати завеликі рахунки в банках його співгромадян, дивуючись умінню скромних державних чиновників заробляти неприродно великі суми. Відкривають карні справи, дехто вже й поплатився, тому ті завеликі гроші принесли більше нещасть, ніж можна було передбачити. Багатьох з потерпілих він знав особисто, але вони не намагалися затягувати його до своїх сумнівних оборудок, зважаючи на його постійну сувору маску бездоганного служаки, якому вистачало заробітків на стороні, на межі зоборон, які він, якщо і заступав, то тільки одною ногою і на короткий час. Ось, на тобі – схотів відволіктися на приємніші теми, нехай би вона пощезла – ота мара з недосвіту!.. “... про що говорити з марою – не буде й відлуння з розмови, бо все потекло за водою, запізно усе починати ізнову...”
Нещодавно ввели його до складу конфліктної комісії, в якій усі дотримувались патріотичних поглядів і слів, та комісія мала проштампувати готове рішення щодо недоречности зупиняти підготовку до святкування близенького державного ювілею через те, що на центральній площі незграбні будівельники випадково виколупнули з небуття якусь історичну пам`ятку – каміння і цеґлу з брами у прадавніх фортечних стінах первоміста. Крім одного затятого історика, скорше неврівноваженого гістерика – представника з якоїсь природоохоронної громади, всі були вправні, дисципліновані служаки, зрозуміло, що вони були патріотично налаштовані не менше від того впертого завзятця, але ж рішення було вже приготоване “вгорі”, бо були вже запрошені до участи в патріотичних фестинах високопосадові урядовці з багатьох сусідніх дружніх держав, яким не пояснити, чому закрито на такі свята центральну площу столиці. А той науковець нашкрябав на окремім листку своє заперечення і подався, виголосивши цілу промову перед тим, як хряпнути дверима, що винесе це неподобство, навіть злочин, на ґрунтовне обговорення широкої громадськости.
Комісія довго не засідала, не радилась, а швидко згодилась із мудрим готовим рішенням, пристала до поданої згори думки – залишила далеким нащадкам самим визначитися з тою історією, а під землею ті мури зберігатимуться навіть краще і довше, ніж під палючим сонцем і кислотними дощами. Все можна пояснити і втовкмачити, але тільки тим, хто прагне щиро зрозуміти логіку урядовців, коли вони приймають непопулярні рішення. Цим і є складною щоденна – не святкова правда людського буття... Хіба? Важко іноді з`ясовувати правду з окремою людиною, навіть подумки із самим собою, особливо, коли про себе, а як чиновникові те зробити вголос – людям і про себе, про свої дії чи потаємні думки?.. Зателефонував йому в ті дні старий, мов давня леґенда, будівельник, що колись йому став за хрещеного батька на першій його будові, та запросив провідати, погомоніти, сколихнути тиху самотність. У вічних клопотах ніколи не вистачало часу на частіші відвідини старого, якого він і поважав, і любив як вчителя і наставника, хоч і жив той недалечко, в самому центрі. Стрічаючись часом, вони могли й чарчинку перепустити, а здебільшого перекидалися звичайними фразами по телефону про здоров`я чи про літа давні і славні. Проте цього разу було щось нервове у знайомому голосі, якась дивна тривога, тому й подався в гості – взяв для старого із собою квіточку і пляшечку, але цього разу вчитель повівся надто підступно, бо вдома підвів колишнього учня до вікна і показав рукою на те місцє посеред розореної площі, де й натяку не залишилось від сенсаційної знахідки. Підвів і спитав напрямки: невже нічого не змінилося за нових часів, бо ж і вони колись вчинили майже так само з подібним дарунком з проминулих століть, але тоді був такий собі жорсткий “цуґ-цванґ” під тиском цейтноту з обставин і владного втручання тодішньої чужої влади. Притулився до старого по-синівські, витримав зворушливу паузу

читати