Завантажити

будувалося ще за Імперії під управу каральних орґанів, але нова адміністрація наклала на тую сірятину білу фарбу майже незайманої цноти, тільки й змін сталося по тій революції в його одноманітному житті за товстими стінами урядового дому...
Назустріч пробігла тупцем двійка спортивних молодят, легко видихаючи пару, на сусідній алеї чоловік похилого віку вигулював симпатичного песика, хоча на те була заборона, про яку грізно сповіщали написи на табличках уздовж усіх паркових доріжок. Ранкова тиша. Сонце вже трохи піднялося над дальніми житловими районами по той бік широкої ріки, за позолоченими осінню гайками на безлюдних островах, воно було ще холодним і не яскравим, можна було дивитися на малинове кружальце без темних окулярів, не примружуючи очей... З оглядового майданчика, що нависав над крутим річковим берегом, він поглянув у бік старовинних церков із позолоченими банями, до яких щойно торкнулося сонце, бо вони гордовито височили над низенькою забудовою нижнього міста по цей берег Вічної ріки. Колись їх було значно більше, але безжально пройшовся прадавніми святинями недавній атеїстичний режим із вибухівкою, не лишаючи на поверхні землі нічого, крім купи старої битої цеґли, яку вивозили на дальні звалища, тільки підмурки лишалися врівень із землею, вкриті чорно-сірим асфальтовим шаром забуття і наруги. Сподівалися тодішні провідники таким чином привчити людей до новіших вірувань у світле, хоча і недосяжне ніколи, майбутнє. Останнім часом деякі найвідоміші храми постали з руїн і за його безпосередньої участи, що з того, що та участь була визначена теперішніми обов`язками, а не звичайним людським пориванням, не щирим поштовхом душі, але того не може дозволити собі будь-який урядовець, бо щирі поривання не породжують гроші, яких на ту відбудову було витрачено, ой, як багато. Не щирість знайшла і надала кошти, а впливова посада – тепер височіють, множать до городян сонячне світло золочені бані...
Роздуми про давнє не давали приводу сьогодні до невимушеного самокатування, бо й досі не вважав себе винуватцем давніх приятелевих негараздів, так вже сталося і нічого вже не повернеш. Не хоче знатися, то і не треба – в кожного своє життя і своє розуміння щодо відповідальністи за скоєне і не скоєне на тих життєвих перегонах. “В кожного своя доля і свій шлях широкий”, та не всі шляхи-дороги перетинаються, як і не можуть усі йти чи їхати в один бік, в одному напрямку, навіть тоді, коли їх щось може єднати, коли вони прагнуть досягти чогось кращого для всіх. Навіщо перебирати на себе всі напрямки, бо до того, що той окупаційний режим впав, дотичні не тільки ті, що були у в`язницях чи на засланні, якнайдалі від свого краю, а з того даля яким чином вони могли впливати на процеси розхитування і руйнації тодішньої Імперії? Все робилося саме тут і тими, хто тоді вміло вдавав із себе законопослухів, робилося коректно і виважено, без колишнього гасла щодо тотального руйнування існуючих цінностей, коли від розкішних палаців лишаються тільки дрібні купки камінчиків над підмурками. Наче не було тоді крутих барикад, шаленої стрілянини, не згадати вбитих і поранених – все відбулося за кілька днів, немов проспівали актори свої партії у веселому мюзиклі, поставленому здібним режисером. Більшість люду і не помітила змін у краї, бо за будь-якої влади тій більшості треба вкалувати по-чорному, аби на столі був хліб і до хліба, аби був навіть різноманітний крам для пошиття нових прапорів. Шкода, що того не розуміють ті, хто й сьогодні галасує на площах, закликаючи до повалення вже і цієї влади; яка не є, але ж вона своя, не втямлять вони, що “завтрашнє лучче – завше ворог хорошому сьогоденню”. А хіба вони знають, як оте “лучче” можна зробити? Стільки роботи, Боже мій праведений, а вони галасують, галасують...
Гаряче було цього літа в столиці, відчувається і серед осінньої прохолоди тепло непогаслих жаринок, але ж те не про нього, бо він лишається серед тих, кому приречено “своє робить”. А давній приятель певно збирається із свого запілля знову з юним завзяттям зводити барикади з подібними до нього “вічними революціонерами”... Щось неприємне зненацька штрикнуло, аж зупинився на місці – чи не заздрить він давньому приятелеві, що той лишився при молодому запалі, що той є вічним у незламній своїй вірі. Та відігнав таку крамолу враз, ще невідомо, до чого докладає руки сьогодні той приятель, чи задоволений він своїм теперішнім буттям...
Годі копирсатися в тому, що вже промайнуло, якому немає вороття, може бути, колись, згодом знайдеться час на подорожі до минулого, але зараз наспіла година ставати до роботи. Ось і новий день запрошує до того, розпочинаючись таким тихим рожевим ранком, майже подібним у своїй непорочності до безвинного немовляти, ясніє спокоєм і злагодою, що спонукає до примирення будь-яких протиріч, а не тільки тих дрібничок, про які згадалося зовсім недавно у передранковій напівтемряві, від яких потягло його до бажання виправдатися. А хіба він перед ким-небудь завинив ганебним вчинком чи лихим

читати