Завантажити

і важко вичавив із себе слова, якими, гадав, можна було заспокоїти старого: - “Тепера теж одна людина, як учора чи взавтра, навіть найправіша у своїй правоті, не спроможна встояти і перемогти владну більшість. Хіба ж Вам того не знати?”. Наче і не збрехав, наче і не змовчав, не ухилився від гострого запитання свого вчителя, просто не став пояснювати старому, що тою найправішою людиною на засіданні тої комісії був не він, нащо зайвого разу нервуватися людині, що й так не має здоров`я. Потеревенили, як завжди, ані про що, хоча можна було і про давню подію поговорити, якщо старий сам наважився зачепити, нагадати йому принагідно, що тоді саме він не набрався духу й мужности скористатися своєю владою належним чином – не відклав затоплення новим водосховищем знахідки, що могла стати значно більшою сенсацією і не тільки в рідному краї. Навіть не звертався з того приводу до вищих інстанцій, а міг, бо дозволяла посада начальника великого будівництва. Нащо чіпати старого за живе, якщо воно досі йому болить, не дає спокою, що тоді не спробував звернутися до когось, аби потім зміг кожному пояснити, що зробив усе, що було можливим на той час...
А цей новіший інцидент, звичайно, не дуже приємний для будь-кого, але, слава Богові, з тих, що можуть невдовзі пощезнути незворотно в минулому, наче перегорнута сторінка якоїсь нецікавої, але з примарним натяком на гумор, книжечки про сіру буденність провінційного міщанина, з його постійними клопотами про хліб насущний, про його дочок без наречених, про погоду і негоду, про рідкісні святкові дні. Трусонув головою – ні, ніяк не могло статися свято на майдані кращим за військовий парад, бо військовики кожного року на цьому місці б`ють свої казенні підошви під грім духових оркестрів і привітну усмішку Президента, а цього року усміхалися їм з високої трибуни навіть Президенти союзних держав. Господь із ними, знову похованими, скарбами, до яких невідомо коли вдруге торкнеться людська рука – камінцем більше, камінцем менше. Скільки їх пороскидувано за людську історію! Комісія не дозволила їх ані розкидати далі, ані збирати до купи – нехай собі й далі снять, як снили сотні століть до того...
Чи ж торкнеться, чи згадає хто-небудь і коли-небудь? Щось забагато останнім часом чіпляється до нього зі старих і нових неприємностей – малих чи не зовсім, то інша справа, але зле вибивають зі звичної колії, порушують усталене співвідношення між добром і злом, між правдою і правдоподібністю, для створення і підтримки якого було стільки вкладено зусиль за всі перебіглі роки... Він сьогодні вийшов з дому зарано і тому міг не дуже поспішати, але простував звичним кроком, щоправда, дивився тільки собі під ноги, наче на тротуарних плитках могли за ніч з`явитися якісь підступні западини, не спозирав, як звично робив до сьогодні кожного разу, на красу старовинної ліпнини на фасадах будинків з протилежного боку вулиці, де срібляста паморозь потроху починала рожевіти на верхніх поверхах, до яких здалеку вже змогло дотягтися блідим промінням ранкове сонце. Чого тільки не бачили ті химерні витвори людських рук за довгі роки, із бетонною незворушністю не реаґували навіть на автоматні постріли під час призабутих всує подій, які тільки дехто ще згадує при нагоді, називаючи ті кілька днів революцією. Яка там революція, так собі, невеличка колотнеча, від якої залишилися на сірому тлі одного з будинків якісь дрібні подряпини на спомин людям, але серед них не так вже й багато таких, що звертають на те увагу. “Що було, одгуло – і немає тому вороття.” Раптом втратив рівновагу, наступивши черевиком на змерзлу грудочку хлібної шкоринки, чи кинула його на хідник якась бабця для пташок, чи хтось розкидається святим хлібом від своєї ситої неповаги до людської праці, знов несподівана прикра дрібниця, а він ледь втримався на ногах, аби не припасти своїм чолом до хідника. Мусив зупинитися і вилаяти себе подумки – треба менше згадувати невеселе, відволікатись від дійсности, від оточення, бо воно якось міняється до кращого, хоч і потроху, не можна відставати від тих незначних перемін у державі, в столиці, навіть в його роботі. Постояв, висварив себе, хоча це не допомогло, бо сьогодні, мабуть, був не його день, коли вже звалились ці поганющі спогади, що вибивають зі звичної рівноваги на рівненкім тротуарі... Тишу грудневого ранку вперше порушила самотня машина десь за квартал від урядового офісу, день тільки починався, тому було ще зовсім рано сідати до робочого столу. Навіть двірники ще не виходили згорнути до купи жухле листя, знесене вітром із дерев уночі – ізсушені часом останні згадки про весну і літо, які, згоряючи в тихих багаттях, гіркотним димком нагадують людям про втрачені марно дні...
Він неспішною ходою зайшов до мовчазного парку неподалік помпезної ґрандіозній будівлі, бо тільки в такій міг справно працювати Уряд будь-якої держави. Щоправда, за старої влади стіни будівлі з масивними колонами на всю височінь восьми поверхів були суворими, навіть погрозливими – сірими і похмурими, бо ж

читати