Завантажити

словом?.. Звісно, що ні – не скоїв нічого підсудного щодо й тої влади, і теперішньої, щодо своїх товаришів, а якщо колись і змовчав, то мовчання не можна вважати за злочин, через який треба потім розпинати себе всеньке життя.
Із наново підтвердженим переконанням своєї найправішої правоти він енергійно рушив з парку, все було гаразд, усе розставив по своїх належних місцях, і так мало бути надалі, нарешті треба вже зосередитись на проблемах сьогодення, які чекали на нього стосами паперів на робочому столі. Йшов швидким кроком, усміхаючись у свої густі вуса, що останнім часом почали потроху сивіти і рідшати, обганяв вайлуватих перехожих, які вже з`явилися в парку, аби трохи тихцем прогулятися перед роботою. Він ішов, злегка пружинячи крок, глибоко вдихаючи прохолодне повітря, відчуваючи, що знову набуває звичної форми спортсмена перед відповідальними змаганнями, тому відчуття незбагненної досі давньої провини повернулося до нього зовсім несподівано, навіть не відчуття, а, скоріше, ще тільки слабкі натяки на можливість пожвавлення чиїхось нахабних зачіпок для відновлення внутрішнього розладу чи дискомфорту.
“Пригорни мене і пробач мені, і дозволь мені нехрещеному мовчки піти до прощі,” – почулося йому, наче його наздогнав і гаряче торкнувся до спини сонячний відблиск з далекої церковної бані...
Озирнувся, засліпило на якийсь мент...

3.
До своєї умовної прощі він подавався зовсім рідко, не тому, що був непохрещений – того давнього часу, коли його привела до цього світу матуся, в рідному краї жорстко утверджувався атеістичний режим, і хрестили своїх дітей тільки ті зовсім прості люди, на яких тодішня влада не звертала уваги, або відчайдушні сміливці, проте геть-чисто потайки, крадькома і якомога подалі від свого дому, від сусідських очей, від будь-якого поголосу. Його батьки за давньою традицією шанували Творця, згадуючи про те зрідка під час тих всенародних свят, яких не здолали і не викорінили войовничі адепти нової доби, але Вседержитель, ніяким чином не проявляючи себе у побуті, існував десь далеко у невідомому зареаллі, в оповідках і леґендах бабусь, тому близької і реальної влади батьки, як і багато хто у той час, боялися набагато більше. Батьки були спадковими вчителями і, коли самовіддано сіяли розумне і вічне слово серед своїх учнів, намагалися, в дозованих межах, прищеплювати вихованцям почуття порядности та людської гідности, хоча панівна тоді система всіма своїми діями вчила зовсім іншого, а головне – бездумного послуху владним наказам і безкомпромісної зненависти та зневаги до будь-яких ворогів. Інакша віра, навіть споконвічна батьківська, була для прийшлих ідеологів зовсім ворожою. Тодішня влада нищила давні храми, трощила пам`ятки і пам`ятники – усе, що було давнішим від неї. Вона створювала свій пантеон святих, ставлячи їм помпезні монументи, своїм діячам, серед котрих найбільшої шани заслуговували ті, що зрікалися батьків, батьківської віри і традицій. Внутрішня добропорядність лишалася серед людей тільки в потаємних глибинах їхніх душ, із часом поступаючись потрохи й там вірнопідданій безкомпромісній слухняності, яку носили на обличчях усі постійно, замість карнавальної маски, а найуправніше – чиновні персони. В декого добропорядність й геть зникала, а в декого довго і боляче пручалася, щулилась, ниділа, а інколи й нагадувала про себе несподівано в складній житейській ситуації, коли їй треба було змовчати заради самозбереження. “Ти смутний, що совість приблудилась? Не журись, нехай вона чужа, і, може, ти гадаєш, непотрібна, все одно, не журись!”. Страшними були наслідки від того...
Значно пізніше, коли й він вже був на державній службі, інколи дарувала йому доля короткі поїздки за межі країни туди, де можна було, прогулюючись вулицями незнайомого міста, не тільки милуватися врочистою красою величних храмів, але навіть заходити до них. Ніхто не зміг йому закинути збочення чи відхід од пануючої ідеології, бо з тими витворами людськими він був знайомий ще зі студентської лави, з курсу лекцій на архітектурному факультеті, багато читав спеціальної літератури, навіть робив наукові розвідки з давнини для доповідей на студентських зібраннях. Мав беззаперечне право порівнювати живу, хоч і з каміння, натуру із сліпими чорно-білими світлинами на сторінках давніх підручників з історії світової архітектури, з тими давніми враженнями, які залишилися в його пам`яті з університетських років, які тільки потрохи пригашував час...
Старий професор, захоплено розповідаючи студентам про видатне історичне надбання проминулих цивілізацій, із яких найчастіше зберіглися до новітніх часів культові споруди, мусив побіжно втовкмачувати своїм слухачам засмальцьовані штампи офіційної пропаґанди про реліґійні неґативи, які постійно гальмували суспільний розвиток, жорстко пригашуючи в усі часи природний потяг до свободи кожної людини, до наукових пошуків, просто до сумнівів щодо незрушности реліґійних постулатів. Тремтів професорський голос від власної неспроможности говорити правду

читати