Завантажити

так, як він її розумів. Доторкуючись до ажурного плетива на кам`яних стінах, до стрімких ліній колон, які надавали врочистої загадковости нефам ґотичних храмів, витягуючи їх у захмарну височінь, аби наблизити до недосяжних небесних висот, мав обов`язково нагадати, коли й чому на просторих майданах перед тими храмами затяті захисники непорушної віри спалювали привселюдно відступників та інакодумців. Мав обов`язково нагадати, що подібне чинилось у всі часи й на всіх континентах, хоча різними були вірування людей у Творця, різно вони йому молились, різно сповідалися, але засліплені у своїй вірі, так само пручалися новому, піддаючи остракізму відступників, порушників непорушного. І коли професор нагадував слухачам про те у студентській авдиторії, відводив свій погляд у бік високих вікон, за якими реально існували ті самі порядки щодо інакомислення, а галасливі поборники звільнення людського духу від старих забобонів збиралися галасливими натовпами на широких майданах, де в кострищах постійно горіли вільнодумні книжки, а читачів разом із авторами, якщо вони ще вештались між людьми у цім світі, карали смертю, або висланням, засланням, нестерпним життям за ґратами, за колючим дротом...
Він попервах дивувався великій кількості пам`ятників, які зеленіли патиною від довгих років стояння на площах чужих міст, бо вдома таких старих монументів майже не було, бо кожна влада, що мінялися в рідному раї доволі часто, намагалась витравити з пам`яти народу будь-які згадки про попередню. Зараз ізнову на рідних теренах відновилося й помалу утверджується своє панування – тому всі пам`ятники, що постали останнім часом, ще сяють чистою бронзою, як і нові монети із предковічним гербом предків. Мабуть, хтось теж звернув на те увагу, бо на центральній площі до державного свята на деяких нових скульптурах вже додали штучної патини під старовину. Різно можна сприймати такі наївні спроби рівнятися на країни, де війни і революції були не такими кривавими й нещадними до своєї історії, до свого народу, до його пам`яти, до його традицій... Коли в ті часи з`явилася в нього можливість зарубіжних відряджень, він став чіплятися за будь-яку нагоду, аби втекти з рідного краю хоч на кілька день до чужої свободи, аби відпочити від порядків жорстокого режиму, від споглядання за ревними служаками з місцевих, котрі палко молилися щоденно на імперських зайд. Аби не думати, аби не краяти душу від свідомості того, що й він поступово стає не менш ревним служакою в чужої влади. Але ж він архітектор і будівельник, котрий не будував в`язниць і концтаборів, тому переконував сам себе постійно у своїй безгрішності. Всевишній сотворив Землю і заселив її людьми, а все інше на ній спорудили архітектори й будівничі. Щоразу, коли перетинав кордон, зітхав із полегшенням, що гидка дійсність вже була десь далеко, що поруч не буде кому нагадувати про неї, прокидалися зовсім інші почуття у глибинах душі...
Йому вже довіряли надзірні орґани, навіть не пасли в тих закордонних подорожах, коли він залишався наодинці, без колеґ, яких цікавили у тих поїздках більше крамнички з різним дрантям, котрого бракувало вдома, а він просто блукав незнайомими вулицями, заходив до музеїв і храмів. Навколо нього тихо гомоніли інші люди, вони інакше клали на себе хреста або й зовсім інакше називали Творця, інакше шанували і зверталися до нього всяк своєю мовою. Віра, її ознаки, що в окремих людей, що в народів, може різнитися, але Правда – хіба може бути кілька Правд, зовсім відрізних для кожного?..
“Пушинкою кульбаби, лебединим пір`ячком вітер носить мою віру, аби не впала вона на землю – так існують вони окремо: біла віра в повітрі і чорна правда в землі”...
Він входив до храму й сідав на найближчу до вихода лаву, мовчки слухав зітхання орґану, перебираючи подумки різні свої прорахунки й здобутки. Йому не треба було йти на сповідь до священика, і не тому, що був інакшої віри і правди, скорше тому, що просто стидався звертатися до посередника у такій делікатній справі, а може тому, що не був певен у справедливості власної ґрадації своїх учинків на прогрішення і порядні досягнення. А якщо в його розумінні розподілу власних вчинків на добрі й лихі все було “правдою до навпаки”?.. “Зітха орґан, зітха – не мовить, тремтить в склепіннях фресок усе прадавнє злото сутінкове, зоріє, наче журно марить, і все пливе хорал до неосяжного захмар`я...” – та врочистість була сама по собі, а він просто згадував, думки були простими, виринало з глибин пам`яти оте зовсім давнє, чомусь, найчастіше, зі студентських літ, коли ще була його щирість оголена, без захисних обладунків, якими значно пізніше почало обдаровувати життя. Кожного разу, коли душпастир перед закінченням проповіди пропонував парафіянам потиснути одне одному руки на знак тихого примирення, передаючи одне від одного благодать, він теж не уникав того дійства, тремт охоплював його єство, а інколи скочувалась непрохана сльозинка. Пізніше він вже мав надійний захист, який не озволяв йому вчиняти чогось необачного,

читати