Завантажити

що досі не поміняв свого помешкання на якесь інше, аби ближче до них. Але звик він жити саме тут, де є чим розважитись самотньому пенсіонерові, навіть не виходячи з дому, бо й з вікна високого помешкання видко майже всю державу, бо ж вона мов зіщулилась і вмістилася на широкій долоні велета, якою бачиться йому з високого поверху центральна площа столиці...
Смерково в його домі, самотньо, і не будуються старим вже ніякі плани, навіть на близьке майбутнє – лишилися в нього тільки спогади про літа давно проминулі, бо й недавні події навколо перебудови центральної площі привносли до його самоти замість чогось нового тільки пожовклі світлини неприємних епізодів з минулого. Недавнє й досі повертається кожного разу згадками до багато давнішого, засмучуючи старого, він намагається й тим спогадам дати якусь раду, бо не так вже й багато він має для того часу. “Забіліла ізболена голова, нетанучий іній упав зі снів – нарешті приходить Велика Зима із відпочинком від дій та слів...”. Зовсім присмерково в його надвечір`ї, єдина розрада, яка хоч трохи скрашує його смутний настрій, є в тім, що в помешканні багато що продовжує нагадувати йому і досі про дружину, скрізь відчувається її присутність, наче вона вийшла на годину десь до перукарні чи по крамницях, чи поїхала побавитися із онуками, хоча проминуло вже кілька сумних років, як її не стало... Ту довгу останню ніч він провів поруч із нею, вона тримала його за руку своїми холонучими пальцямі, останнім важким подихом вишептала болючу фразу про те, що людське життя занадто коротке, і вже опинилася на протилежному березі. А що там може бути, там – на іншому березі?.. Хто пояснить, хто втішить, коли між тими берегами немає жодного містка, жодного перевозу з одного боку до іншого – саме із того, невідомого, до знаного, бо ж все суще переходить незворотно тільки на той бік?..
Його рідне місто теж на різних берегах величної Вічної ріки, але через неї є широкі мости і переправи з двостороннім рухом. Єднаються береги по всій її довжині не тільки мостами, але навіть високими греблями, одну з яких колись довелося йому збудувати. Так уже склалося, що все свідоме життя було пов`язано з великими будовами на ріках, тому, коли вийшов на пенсію, то по-первах, аби не відсиджуватися в хаті без някого діла, захопився вітрильними забавами. Мабуть, додавав хворости своїм ногам холодною водою і навесні, й восени, бо розпочинав сезон досить зарано, а завершував теж під приморозки. Зате мав нагоду прогулятися рукотворними морями аж до тої вікопомної греблі, де вперше очолив будівництво. З того часу забагато води із шумовинням перетекло через тую його гребельку до далекого моря, стекло і щезло без ніякого сліду в морському безмежжі...
“Все, що не схопиш до жмені – вислизне, витече, зміниться...” Тепера сумує у своїм помешканні сам-на-сам, діти живуть далеко, аж на тому березі, в нових районах міста. Пусте було б шукати якогось притулку ближче до них, бо нічого те не змінить у їхніх теперішніх стосунках, у його сумній одинокості. В дітей робота, в онуків навчання, забігатимуть до нього все`дно не набагато частіше ніж зараз, а йому зайве швендяти вулицями з такими хворими ногами теж не є великим задоволенням, а тут він прижився і житиме ще стільки, скільки відведено, із пам`яттю світлою й присмерковою – хай вже ідеться, як йшлося, аби рідше різні недуги нагадували про себе, додаючи зайвих неприємностей серед його присмерків...
Давалися взнаки в сумному надвечір`ї довгого життя оті роки з його стрімкої молодости, коли він не мав часу і на які-небудь дрібні витребенькі, що вже говорити про відпустку чи короткий відпочинок, бо гігантські будови в ім`я перемоги новітнього ладу на величезній імперській території вимагали від кожного її підданця повної самовіддачі сил, знання, вміння, також і мовчазної покори, від якої не могли ні в якому разі народитися й найменші сумніви щодо правоти обраного великими вождями напрямку. Нагороди і догани за тую тяжку працю йшли повсякденно поруч нескінченної вервечкою: йому – від начальства, а від нього – до підлеглих. Тривожними й напруженими, а, незрідка, веселими і святковими – усякими подіями і пригодами мережилися дні й роки пережитого ним непростого буття, якщо подивитися без упередження на нього нині з чималої вже відстані. Це нині в нього сум-пересум і нудьга від самоти – аби день до вечора пронидіти в замкненому просторі високої кам`яниці, де того соняшного світла, що проллється з вікна із самого ранку, якщо не захмариться на той час небо, бо перейде незабаром сонце праворуч зазирнути надовше до інших вікон, а в нього все`дно залишиться для розради душі щирого світу та людського гомону навіть трохи більше ніж від завіконного споглядання – бо вихлюпнеться з телевізійного екрану якась новина, інколи, бува, приємна, але, на жаль, замало їх трапляється останнім часом серед зливи смутних і трагічних подій на всій земній кулі. Вузеньким є вічечко до навколишнього світу, проте далекосяжне і багатоголосе єднає старого з теперішнім часом,

читати