Завантажити

тим життям, яке довелося прожити в чужих для нього землях, хоч із того безмежного роздолля після повернення додому лишився насьогодні для ветерана тільки замкнений простір помешкання з кількох кімнаток у престижному будинку край центральної площі столиці. Колись, як була ще поруч дружина, вони разом лаштували собі затишок на двох, бо на той час діти хоча і переймалися вже своїм власним життям і власними проблемами, але частіше підкидали на радість старим малих онуків. А ось і онуки підросли доволі, що шукають для себе інших розрад і знайомств із невідомим, а дід для них вже знане минуле.
Гай-гай, невже таки знане?.. В цьому місті жили його діди і прадіди, але пам`ять про них намагалися стерти войовничі зайди, що колись панували жорстко не один десяток років на цих теренах. А з прадавньої вже дідизни в нього зберіглася тільки невеличка реліквія – фамільна каблучка з монограмою прапрадіда. Єдине, що змогла приховати матуся під час постійних обшуків у родинному помешканні, коли він був занадто малий, аби зрозуміти, де подівся батько, куди щезали близькі люди. Тая каблучка й досі в нього є всією спадщиною, яку згодом передала йому мати без зайвих слів і пояснень, але не тільки носити, але й хвалитися тим спадком ще зовсім донедавна він не мав права, бо визнавати свою приналежність до старовинного роду було надто небезпечно за того часу. А тепер, як нагодиться слушний привід, треба буде врочисто передати каблучку синові, мов естафету для майбутніх нащадків, єдину і останню реліквію, принагідно розповісти і про давнє коріння роду, але спочатку треба завершити, наскільки можна буде дістатися стужавілих століть, домалювати своє родове дерево. Складно і боляче шукати будь-які згадки в понищених імперською владою архівах, забагато на тому дереві вимальовується всохлих гілочок, але ще більше кривавить і досі – нагло зрубаних. Десь, по різних світах проросло насіння з того дерева, закинуте буревіями, але на тих заокеанських землях ростуть деревця з іншим листям, гомонять із чужими вітрами незрозумілими мовами, напуваючи листя чужою водою, до якої тягнуться наосліп тонкі корінці тих дерев, інакших, зчуженілих...“... дебелий стовбур часу – десь глибоко в чорнім проваллі його коріння, десь високо серед білих зірок його віття, з його болючих тріщин важкою смолою поволі стікають століття в минуле роками...”
Хоч і не зміг він у своїх пошуках сягнути часів наближених до первоміста, але й те, що встиг з великими труднощами віднайти, залишиться в спадок нащадкам, може ізнов розгалузиться родове дерево молодими гілками і зеленим листям на дідизні, бо глибоко в рідній землі ще не вмерло рідне коріння, хоч як рубали зайди його гілля... Про його трудові літа, що колись проминули незбагнено стрімко, нагадують йому ще кілька коробочок з нагородами, на яких змутніло і зблякло із часом колишнє сліпуче сяйво злота і срібла, і так само, давним давно, позагасали радість і піднесення від кожного бучного вручення будь-якої відзнаки – вони охололи й потьмяніли разом із почуттями, запорошилися забуттям, як і ті купи пожовклого паперу жалуваних проминулим режимом почесних дипломів, відзнак і ґрамот. Не шкодували у ті часи цупкого паперу для заохочення слухняних громадян до важкої праці. Все і всі мало вкладатися цеґлинками до розвитку великої справи побудови світлої будучини начебто для посполитого люду – таким вже було тоді облудне гасло імперської пропаґанди. Деякі з тих ґрамот, найбільш шанованих у ті давні часи, колись, по-первах, навивішував у рамцях під склом на стіни у вітальні, аби похизуватися багатим спадком перед гостями, що раніше, здається ще зовсім недавно, постійно забігали до нього, але згодом сховав подалі, до найглибшої шухляди, усе те, що могло нагадувати йому сумне – молодість, яка так швидко промайнула в кочовому житті з невпорядкованим побутом – вічно на колесах з усім нехитрим домашнім скарбом. Самі по собі молоді літа не були сумними, бо тоді на журбу ніколи не вистачало часу, були, вочевидь, і веселі молоді забави, хоча доводилося жити і в холодних наметах, і в тісних пересувних ваґончиках, тільки згадується більше не так відсутність затишних помешкань, як постійні марудні переїзди, бо ж було те кочів`я не з вільними табунами серед простору безкраїх прабатьківських степів, а переважно по великих будовах серед чужих земель, студених і непривітних, бо зводились високі греблі здебільшого на могутніх ріках, що несли свої важкі темні води до скрижанілих північних морів через тоскне безлюддя непрохідних лісів. Щоправда, була будова в рідному краї, яка й досі згадується йому через один до трагедійности прикрий випадок. Годіне повернутись у ті часи, аби виправити там щось непоправне, все`дно ніякий чарівник не зможе змінити тих непереборних обставин, що змушували тоді кожного чинити саме так, а не інакше... “Нічого тепера не зробиш, коли і захочеш, бо так вже було наврочено: тільки й лишилось, що порох змести, бо все ізмолочено, зсипано, сховано разом із половою...”.
А таки було – не озираючись бігав

читати