Завантажити

купою нагород і відзнак, що вкриваються порохом на денці найглибшої шухляди в його самотньому помешканні. Хто зрозуміє його щире каяття, від якого постав потяг до намагання відвернути посадових людей від злочинного ставлення до пращурів, що повторюється на його очах начебто іншими?.. Хто?.. А “... ніхто не шкрябає у двері самотині...” Знову поринула у глибокі сни, завмерла під товстим шаром рідної землі давня споруда, а на майдані постала наче цвинтарним надгробком, але, як запевняли городян нещиро запопадливі історики, ховаючи очі, бо ж були добре підгодовані владою для проголошення потрібних заяв, що зведено точнісіньку копію тої давнини – майже її віддзеркалення, тільки оновлене. Згадаймо леґендарного Фенікса, що вічно постає з попелу живим. На білому тиньку, який було покладено на свіжі мури з червоної цеґли, вже з`явилися навіть перші ґрафіті – короткі послання в будучінь до нащадків, нашкрябані невгамовними хлопчаками для увічнення своїх імен. Хто зна, у якійсь далекій будучині будуть їх оберігати науковці, як писемну пам`ятку з проминулих століть, хоча важко їм буде зрозуміти деякі з тих слів, які не зафіксовані ніякими тлумачними словниками. А цілком можливо, що ті несловникові слова й не пощезнуть у прийдешніх століттях, залишаючись серед простого люду для повсякденного вжитку в нестандартних житейських ситуаціях. Але чи проживе так довго оця чудернацька споруда, що зводилась після того, як відгриміли святкові салюти й феєрверки з того вікопомного ювілею держави, поставала із непотрібним нікому поспіхом вже на початку зими, коли свято скінчилося, коли від ранніх приморозків кам’янів на мулярських кельмах цементний розчин, від чого злітала з риштувань разом із змерзлими грудочками розчину й добірна лайка втомлених мулярів, хоч і були вони звиклими до роботи на ще більших морозах. І поставили на тій споруді прадавнього захисника цього міста з мечем і щитом. Але що він має берегти на цьому майдані – саму сфальшовану споруду, ціле місто, чи приховану від його городян ізнов на віки справжню пам`ять про давні витоки народу?.. Проходили повз ту неоковирну імітацію сумні люди, не сприймали її ніяк, ні душею, ні серцем, бо надто вже вже звикли до старого вигляду площі, з її веселими водограями, райськими яблунями і дивовижними старими каштанами, що кожної весни на протязі майже цілого місяця вкривали майдан білими і рожевими пелюстками. Хоча можна припустити й таке, що коли промине достатньо часу, аж зміниться поспіль кілька поколінь, то й цю незграбну імітацію, як і помпезну колонну, з натяком на класичний корінфський ордер, що на іншому боці майдану тягнеться за юною Берегинею до недосяжного захмар`я, вже сприйматимуть прийдешні нащадки наче прадавню пам`ятку своєї справжньої історії, а гіркувату правду знатимуть лише кілька небалакучих науковців, що струшуватимуть зрідка важкий порох забуття із мовчазних експонатів, прихованих від людей серед непорушного присмерку музейних підвалів, до яких ніколи не заглядає сонце... Знову підступив до серця гіркотний спомин про те, як від іншої несподіваної знахідки, подібного щедрого дарунку від пращурів із невідомих століть, до брутального поховання якої був колись причетним саме він, не лишилося на сьогоддя навіть ніякої копії чи імітації, так, лишень кілька шматочків чорного череп`я, а все інше вкрито товстим каламутним шаром нуртуючої ріки перед високою греблею. Навіть нині, коли хтось із журналістів намагається пригадати той давній випадок, що мав би мати велике історичне значення не тільки для цього краю, звучить у відповідь глумливе твердження академічних довгожителів, що не було ніякого череп`я з невідомими письменами, то просто блукає досі між дилетантів, як свідоцтва “очевидців” про зелених прибульців та їхні міжзоряні тарілки, тільки гарна баєчка з хворої уяви археолога-невдахи, якого і досі не можуть вилікувати від причепливої маячні старанні лікарі, якщо той археолог дожив до наших днів..
2.
Десятки років тому при спорудженні ґіґантської греблі через ріку, за двійку сотень кілометрів нижче від столиці, будівельники приготувалися до завершення одного з важливих етапів будівництва, аби врочисто відзначити чергові роковини взяття влади тодішнім правлячим режимом, який використовував завше й не настільки значніші приводи для власного звеличення. Перекриття відвідного каналу було меншим святом, ніж попереднє перекриття основного русла ріки, проте воно теж було досить видовищним і серйозним етапом будівництва, бо ріка верталася до свого русла між давніми берегами і починала розливатися між ними і над ними, як писали неспроможні на ориґінальність журналісти, “рукотворним морем”. На подібні імпрези завше запрошувалися високі гості з урядових посадовців та функціонерів правлячої партії, також приходили на ґрандіозне видовище тисячі причетних і не причетних до будівництва людей, сходились і мешканці нових сіл і хуторів – вони йшли попрощатися востаннє із прадідівськими обійстями, з плямами підмурків від своїх зруйнованих домівок, над якими мають

читати