Електронна бібліотека/Проза
- Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
- Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
- Сонячний хлопчикВіктор Палинський
- де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
- Любити словомЮрій Гундарєв
- КульбабкаЮрій Гундарєв
- Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
- Закрите небоЮрій Гундарєв
- БезжальноЮрій Гундарєв
- Людському наступному світу...Микола Істин
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
- Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
- Поетичні новиниМикола Істин
- Настя малює не квіткуПавло Кущ
- БубликПавло Кущ
- Серцем-садом...Микола Істин
- коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
кимось з фахівців помічено дивну плутанину зі сторінками у звіті тої експедиції – порушено нумерацію, наче кілька аркушів випало, навіть останній, на якому мав бути підпис керівника експедиції, але неуважними в роботі, як і в повсякденному побуті, бувають усі, навіть наймудріші вчені, а що вже казати про того причинного, котрий не зміг нічого порядного знайти майже за два сезони колупання в землі, стільки часу змарнував, а ще більше – грошей. З того й стерявся розумом горопаха, бо не в кожного науковця може вистачити сили аби безболісно змиритися з поразкою, визнати себе безталанним невдахою...
“...тільки час все прискорює біг, і ми стоїмо безпорадні – до давніх джерел зависокий поріг...”. Позаторік залаштувалися ветерани будівництва тої греблі дружнім товариським гуртом поїхати до берегів водосховища з нагоди ювілейних роковин створення рукотворного моря, приходила до нього додому ціла делеґація вмовляла на відвідини пам`ятних місць своєї зрілої молодости. Заініцюював і очолив ті святкування один з колишніх учнів, що тепер помітно крутиться серед високопосадових управлінців, де значиться не останньою спицею в урядовому колесі, але старий чемно відмовився, не згодивсь, пояснюючи ту відмову поганим станом здоров`я, охлялими ногами, не годними для такої тяжкої подорожі. Проте трохи згодом, як скінчилися там урочистості за щедро накритими столами, як роз`їхались, запрошені тамтешнім головою міста, ветерани будівництва по своїх теперішніх домівках, старий будівельник подався туди самостійно, без почесного супроводу, хоч як важко було сидіти самому за кермом автомобіля, добре, що дорога була вхожена і не така вже далека, тож обернувся за день досить втомленим, але втішеним, що зумів ухилитися від бенкетування, від гучних тостів, від традиційних процедур величання колишніх його заслуг. Був певен, що на тій імпрезі він міг би не стриматися, дати волі своїм почуттям, зірватись і наговорити багато зайвого і недоречного до святкового бенкету, від чого і його б стали усі вважати старим маразматиком. А так прошкультигав самотньо якусь сотню метрів дамбою водосховища, важко спираючись на свого костура і зовсім не кваплячись нікуди, спостерігаючи сам-на-сам за тихим плином ріки, за безтурботними дрібними хвилями, що прибивали до бетонного опорядження берега якісь тріски, хмиз, пластикові пляшки, паперове шмаття і жовтаву брудну піну, криту сірозеленим ластовинням – рукотворне море серед літа пишно цвіло і від того трохи смерділо. Від літньої спекоти воно зазеленіло дрібними водоростями раніше ніж зазвичай, тому вздовж всього берега тяглася довга зеленожовта смуга піни, сміття й водоростей, аж поки сягали очі...
На протилежному березі вже піднялися високими кручами молоді ліси, перед ними видніли околиці міста, що колись він будував від першого, врочисто забитого геодезистами, пам`ятного кілочка і до самого завершення будівництва греблі. А десь за тими лісами тільки вгадувалися серед густих садків білесенькі хатки старого села, яке колись омолодилося новозабудовами для переселених з дна теперішнього моря хліборобів і рибалок. Він знав, що за проминулі десятиліття місто доволі розрослося, колишні його будівельники працюють сьогодні на різних заводах, які постали у тому граді згодом і вже без його участи, бо іменитого начальника кинула доля на береги більш далеких рік...
Потім постояв трохи в сумній зажурі, похиливши сиву голову собі на груди, біля того місця, де витягали рятівники з нуртуючої води нормальну людину, а витягли вже рахманного дивака, у вигадки якого ніхто не смів тоді повірити, – кому не дозволили інші, а хтось не дозволив собі сам не тільки повірити, але й залишити щось на згадку в своїй пам`яті... В перші роки свого пенсійного існування, коли ще ходив з кількома підтоптаними хлопцями під вітрилом невеличкої яхти, якось дістався цього місця. Стояла година із слабким вітерцем, під яким яхта стиха різала невеличкі ледачі хвильки, але раптом рвонув, невідомо звідки, порив потужного вітру і ледь не поклав на воду туго напнуте вітрило. Тричі хитнулася щогла і все враз затихло. Чи то був знак, чи якась випадковість? Але чому на тому самому місці, де колись було знайдено сліди давнього поселення? А може, і не над тим, бо змінилися за двадцять років береги настільки, що годі вже визначити під водою той розкоп, нема до чого прив`язатися і на березі. Товариші з екіпажу були страшенно подивовані, довго потім згадували той випадок, але він ніколи не втручався до розмови, він і вперше змовчав, бо не було бажання до балачок про себе, про свою причетність до тої знахідки, про своє самокатування від одчуття провини, якої ніхто не зможе довести перед будь-якими найприскіпливішими суддями...
3.
“...на долівці різдвяна глиця, догоріли свічки ще до ранку, в похололих свічадах нікого...” Завмер біля вікна старий, журно тулячись до віконного скла, ледь припорошеного залишками вечірнього снігопаду, може останнім цеї зими – що сипався так густо і повільно, немов намагавсь іти
Останні події
- 27.12.2024|15:35Український фільм «Редакція» вийшов онлайн на Netflix
- 27.12.2024|15:32«Крабат»: похмуре історичне фентезі чи історія нашого покоління?
- 27.12.2024|15:25Найкращі українські книжки 2024 року за версією ПЕН
- 23.12.2024|20:38Вийшов друком другий том духовних записок Ігоря Павлюка
- 23.12.2024|18:24У ВСЛ виходить новий роман Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі»
- 19.12.2024|11:01Топ БараБуки: довгий список найкращих дитячих і підліткових видань 2024 року
- 19.12.2024|07:49Топ продажів видавництва VIVAT у 2024 році
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»