Завантажити

вже не тільки скинули із себе звірячі шкури, але мали писемність, щось будували, у щось вірували, на щось сподівалися. А читати було що, бо останнім часом з`явилася мода, мов пошесть, на подорожі в давні часи. І кожен з авторів посилався на достовірні джерела – хто на свою ґенетичну пам`ять, хто на віднайдені давні манускрипти, які після прочитання випадково згоріли, хто на візерункові орнаменти з прадавнього череп`я, в яких було зашифровано для прийдешніх нащадків мудре послання, хто й нічого не пояснював, бо то були його спадкові знання, що дісталися від прадіда, але раніше того не можна було виносити до людей...
Від того читання не приходила мить просвітління, тільки лягав на серце тихий щем, бо важко було вишукувати зерня правди в розлогих фантазіях, де змішувалися і препарувались напівнаукові відомості з різноманітних джерел, часом зовсім протилежних у своїм баченні людської історії. Розмірковував, довго перетравлюючи прочитане, і допізна кожного вечора він відтягував із тим мудруванням над прочитаним своє прощання із перебіглим днем, знаючи напевно, що після сну постане черговий ранок і нове “сьогодні”, бо минуле “сьогодні” перетвориться на звичайне вчора, яких так забагато погубилося в його пам`яті, в його споминах. Кожного разу обгортала його незла зажура, що той черговий день уже скінчиться непомічено посеред сну і не повториться ніколи, що з кожним перебіглим днем наближується дедалі стрімкіше сумна подія розлуки зі всім прожитим і пережитим, сумна, бо ніхто не зможе йому пояснити, а як і що постане потому...

“...століття згарячені миттєво минають, городища і села зводяться і щезають над високими кручами – одвічні душі обертаються змучені, чіпляються відчайдушно за попіл родинних вогнищ, за краплі старих криниць...” Пізньої години сіється ізнову за вікном важкий лапатий сніг, приглушуючи білими завісами ліхтарне світло, серед якого губляться поодинокі перехожі, сніг лягає товстим шаром на оновлений майдан, на скляні покриття підземних торговельних площ, на мовчазні змерзлі водограї, на збронзованих пращурів, на муляжні споруди згадок про минувшину, що виблискують покищо свіжою позолотою, та колись вона зблякне і потьмяніє як і всі подібні марнотратні намагання малоосвічених, але гонорових своїми посадами, міських чиновників і запопадливих біля них псевдонауковців із потягом відтворити сиву давнину на свій несмак, коли справжня важко дрімає глибоко в землі, під вагою всіх новітніх нашарувань...
І кожного прийдешнього дня над тою давниною товктимуться збайдужилі до своїх витоків люди, шукаючи тільки хліба насущного на кожен день, немов зовсім не їхні пращури колись поставили свої перші хижі на цих високих берегах вічної ріки і довгі століття боронили своє право на подальше життя у дітях і правнуках, на вічність у пам`яті своїх нащадків. Новітні городяни, як і він, теж почастували своїх пращурів Святвечора чарчиною і ложкою куті, але, у переважаючій більшості, не від свідомого потягу до єднання зі своїм корінням, а тому, що всі так роблять. Згодом чарчина випаровується, кутя зсихається, може, хтось інколи здогадається та й покришить її між падаючих сніжинок вільним пташкам...

ПІСЛЯ ПОЖЕЖІ

1.
Тхнуло щойно погашеною пожежею, сирістю та смутком. Ми із приятелем стиха зітхали, мовчки сидячи в присмерковій кімнаті між пошарпаними стінами під сірою стелею з відпалою місцями штукатуркою, між високих стосів картин у рамках і без; між скопища дерев’яних скульптур вже полакованих і тих, що тільки-но проглянули з приспаної деревини, до якої був торкнувся гострим різцем майстер і зупинивсь у роздумі над подальшою долею сучкуватого поліна;. Мистецький безлад у майстерні художника сьогодні здавався зовсім інакшим, ніж зазвичай, та й зустрілися ми наразі з іншого приводу, ніж той, через який я забігав частенько сюди помилуватись давніми й новішими витворами буйного й непересічного таланту товариша, насправді щедро обдарованого не одною іскрою Божою.
Цього разу нам було не до співів і не до балаканини про вічне і невмируще, не йшлося і про серйозніші теми – ми тільки зрідка зітхали, мовчки марнуючи час. Хоча, хто може із певністю ствердно сказати, що таке час і що при цьому може вважатися його нерозважливим марнотратством? Дурна від своєї несподіваности подія вибила нас із нормальної колії саме пообідньої пори, коли ми випадково стрілися на сусідній вулиці і вирішили забігти на хвилинку до його майстерні. А тепер заскочені тою несподіваною пригодою сидимо й німуємо, бо наша вроджена небалакучість і зовсім розперезалася, причавлюючи будь-яке бажання когось із нас порушити гнітючу тишу і висловити вголос хоча б щось позитивне чи просто нейтральне, буденне. Серед тої німотности, що зависла над нами, кожен думав про своє сокровенне і, водночас, про ту саму прикру халепу, що наразі сталася в цьому домі на наших очах, та про те, що могло б відбутися більш паскудного, аби випадковий збіг обставин не став на заваді вогняній стихії зовсім поряд з майстернею, аби

читати