Завантажити

довгенько, проте скінчилися зимові запаси за кілька годин, хоча все ще попереду, коли прийде і спитає лютий: - “ У що взутий?”... Немає вже на центральному майдані найвищої в країні ялинки, і глицю до останньої голочки позмітали з того місця, де вона простояла майже місяць, відспівали ватаги колядників і колядки, й щедрівки. Тільки до його високого поверху не піднімалися навіть дітлахи пощедрувати, заробити на цукерки, бажаючи господареві доброго здоров`я і многая літа, а хотілось, аби хтось трохи розвіяв його самоту, бо і без їхніх побажань почувається на свої роки незле тілом, гріх йому скаржитись, ось тільки ноги підводять, зраджують постійно, а що душа болить – тому не зарадять і сотні щедрівок...
Вже й сонце звернуло на літо, помітно почав прибувати день, а ніч – стискуватись, віддаючи знехотя, поволі нахапані перед тим у світлого дня хвилину за хвилиною... Різно люди розпрощалися з проминулим роком, різно стрічали Новий рік та Різдво, – хтось просто святкував, радіючи черговій нагоді стрітися за багатим столом із друзями чи родичами, хтось висповідався у храмі за содіяне, а хтось забув про те, або й просто відклав до слушної нагоди, може й до Великодня, а дехто вже й нових гріхів серед свят чи у післясвяткові дні нахапався стільки, скільки може набратися не хазяйський собака бліх...
За годину до Нового року відвідали його галасливою ватагою діти з онуками, привітали, почоломкались та побігли на святковий майдан до розвеселеного люду, коли той уже застиг у напруженім чеканні чергового зламу років під гучний передзвін курантів. Він теж підняв ритуальний келих шампанського і вихилив його на дванадцятий удар ратушного дзиґаря, звертаючись подумки до своїх нащадків, до всіх сущих і до тих, кого вже немає, хто вже на іншій половині буття. Перед тим вислухав краєм вуха новорічне звертання Президента, але нічого нового не було в тих штампованих словах, які уважно вичитував Достойник, зрідка спіткаючись на хитромудрих висловлюваннях, з рядків підготовленого заздалегідь управними помічниками тексту, що без зайвого поспіху перебігав перед ним на великому екрані поверх вічка телекамери, тому не мав змоги Провідник народу стрітися очами віч-на-віч із своїми громадянами. Його погляд був направлений вгору, до рядків тексту, але могло навіть здатися – до Високих Небес, бо хто ще має, крім нього, звертатися до них від імені і за дорученням посполитого люду його країни, аби всім у ній було мирно, затишно і не голодно...
Повернулися на майдан після свят бригади будівельників, але їх не дуже було помітно – тепер тривають роботи під площею на кількох підземних поверхах, бо трохи не встигли до Нового року, але незабаром відчинять там свої двері різноманітні маґазини, ресторани й ще багато чого для вдоволення людських повсякденних чи святкових потреб. Зітхнув старий від жалю до тих, кому доведеться у тім підземеллі цілими днями обслуговувати відвідувачів. Кондиціонери поженуть туди відфільтроване повітря без пахощів зеленого листя і квітів, а штучне світло намагатиметься марно замінити лагідне тепло соняшних променів. Комусь спало на думку збирати людей до великої купи – обличчя проти обличчя, аби вони не відчували себе відлюдниками-хуторянами, якими почуваються повсякденно навіть у висотних будинках великого міста. Будь-який городянин, усвідомлює він те або ні, все`дно є ізсохлим сухариком з давнішого запашного селянського хліба, най і в четвертім коліні, десь, у своїх присмеркових глибинах, зберігає ґенетична пам`ять старожитні звичаї спілкування, ось, тільки серед висотних кам`яниць немає для щирих стосунків місця, часу чи бажання – і відходять у минуле батьківські заповіти і звичаї з дідизни, розчинюються і згасають у прожитих і пережитих днях, роках, століттях. І втрачається поступово те, що колись єднало краян мов велику родину. Він також доживає свого віку за товстими стінами величезному будинку, де поряд повно сусідів, наче вони і поряд, а такі далекі, незнайомі – кожен із своїми клопотами, своїми спогадами і своїми сподіваннями на ліпше життя, на маленькі радощі, які, всупереч всьому, зрідка можуть подарувати прийдешні дні, тільки треба щиро сподіватись і ніколи не втрачати надії, але вона кришиться на дрібні окрушинки, зовсім мізерні, аби дісталося кожній людині, тому й не бачать люди тих дарунків, надто вони здрібніли – і дарунки, і самі люди. Надто здрібніли люди, коли втратили почуття свояцтва між собі подібними, своєї приналежности до єдиної родини...
Останнім часом старий виробив собі за правило заходити раз на тиждень до храму, до якого він міг дошкультигати своїми хворими ногами. Той храм кілька років тому постав з руїн зовсім недалечко від його теперішнього дому, але на горі, з якої круто збігала до його дому коротенька вуличка з кількох старовинних будинків. Угору йому йшлося легше, ніж вертатися крутим хідником, хоч трохи і допомагав костур, але знущалася з його немочі слизота тротуарної плитки, яка настільки увійшла останнім часом в моду на столичних хідниках, що клали

читати