Завантажити

незрозумілої причини збентежилась душа в старого настільки, що він довго не міг заспокоїтися, бо знову повернувся думками до тої прикрої події, що сталася колись при затопленні археологічних розкопів на дні водосховища. Його вжахнуло несподіване припущення, що він кинувся тоді шукати і рятувати впертого археолога не від щирої любови до ближнього, а тільки від великого переляку за себе, від побоювань за подальшу свою кар`єру, що вже піднесла його на пристойну височінь, з якої можна було боляче впасти, якщо припуститися дурної помилки. Будь-який нещасний випадок на підпорядкованій йому території спорудження греблі з водосховищем, навіть із сторонньою для будівництва людиною, міг нашкодити в першу чергу саме йому – начальникові цього будівництва, до якого була прикута увага всіх владних структур. І не так від загибелі завзятця, бо гинули на будівельних майданчиках завше, а більше від можливого розголосу про ту подію, бо невідомо, як чином повестися б члени комісії, яку б довелося обов`язково створити для розслідування нещасного випадку, а до неї могли б потрапити випадково і наївні правдошукачі чи навіть звичайні базіки і дурноляпи, що не вміють тримати язика за зубами, хоч би як жорстко їх попереджали суворі чини зі служби безпеки тодішнього режиму. Що візьмеш з того патякала, коли вже широкою повінню пішов поголос навколо, а це вже не зупинить ніяка висока гребля. Немає у світі непереборних загат для слова, єдине, що можна було зробити, аби воно не розходилося на всебіч, – знищити його джерело, але влада, колись на таке здатна, на той час вже слабувала, аби могла з такого приводу вдатися до масових репресій. Міг бути обраний винуватцем тільки один поодинокий цап-відбувайло – саме начальник будівництва. Тому він і кинувся рятувати іншу людину заради власного спасіння, хоча тоді й був зовсім байдужим до того археолоґа і всієї експедиції, що тільки завдавали клопоту багатьом на будівництві своїми надокучливими проханнями. Щодо можливих наукових наслідків роботи археолоґів у розкопах і тої знахідки для людства взагалі не йшлося на той час. Несподіване розуміння власної поведінки того давнього дня прийшло запізно, коли в старого вже не було ніякої влади, коли, мабуть, так воно є, вже не було чого й кого порятувати...
Важко йому було вертати кожного разу із храму крутим хідником, тому часто доводилось спинятися для перепочину побіля забитої сірими дошками брами до внутрішнього подвір`я одного із старих будинків, за яким ховався ще старішій, котрого не було видко з вулиці. Мали колись його знести чи перебудувати, але забулися, можливо, невеличка ґрупа художників активніше боронила аварійну будівлю від зміни ситуації, бо використовували митці його нічиї помешкання під свої майстерні. Якось там, в майстернях розгулялася несподівано пожежа, щоправда її вчасно вгамували, шкоди вона великої не завдала, але згадувалася вона старому своєю нахабною схожістю до всіх тих історій, коли будь-яким чином втрачаються для прийдешніх поколінь старожитні чи новітніші пам`ятки. Хтось губить їх від незнання, або нищить від божевілля уявного чи спадкового, а хтось швиденько прикидає землею для свого поступу кар`єрними сходами до непотрібних йому висот, з яких інші люди згодом починають видаватися неспокійними і надокучливими мурахами...
“Забувається все, що сказано, губиться все, що записано, і з`їдає вогонь, що збудовано...” Вочевидь, .усі ці роки не давали старому спокою, аж муляли іноді боляче думки, що вибудовані ним переконливі арґументи для власного заспокоєння – врятував-бо непересічне людське життя (який шляхетний учинок!), з плином часу ставали в дійсності хисткими, непевними й досить далекими від правди саме для нього, хоч і залишалися правдоподібними для стороніх людей. Він неодноразово зустрічався, ще до того кінцевого трагічного випадку при затопленні водосховища, з керівником археолоґічної експедиції, бо той завше приходив до нього з уклінними проханнями допомогти бульдозером, автомашиною чи якоюсь іншою технікою для прискорення робіт на розкопах. Старий міг оцінити його коректну наполегливість, фанатичну відданість своїй меті, якусь незбагненну внутрішню силу, тому і занепокоїла його інша версія вчинку археолоґа – той відчайдух, коли ніде не знайшов підтримки, свідомо спробував піти на самопожертву для розголосу своєї знахідки, як ішли колись на розіп`яття чи на кострища носії нового вчення або захисники старожитніх заповітів, тому так пручавсь і рвався з рук рятувальників, тому й стратився розуму, що не спромігся стати смолоскипом серед навколишньої темряви, з якої могли вийти люди до світла по ньому...
Але до таких припущень дійшов старий значно згодом, вже в пенсійній своїй самотності, коли в пошуках чим заповнити проміжки між смутним спогляданням житейської веремії з вікна чи в телевізійне вічко, почав шукати в різних часописах розвідки про давнину на рідних землях, хотів дізнатися, чи дійсно могла існувати зовсім поруч невідома прадідівська культура, коли за тисячі років до сьогодення пращури

читати