Завантажити

тої вічности голос незрівнянного і неповторного співака, від якого не лишилося, не збереглося у запису жодної пісні чи найкоротшої арії, що свого часу так чіпали за серця вдячних слухачів?.. Як і від того, вже згаданого, сліпого кобзаря, що втратив голос, а грамоти музичної не знав, аби записати на папері свої болісні думи? З моїм доробком, хоч хай там який він є, то зовсім інше, все простіше – навіть, коли тиражуються мої витвори й невеличким накладом, але обов`язкові примірники однаково потраплять до книгозбірень і сховів. Від цеї думки з`явилося зненацька почуття якоїсь провини перед приятелем, і я почав шукати щось таке, що можна було б уважати вибаченням... Проте, навіщо лізти у непрохідні нетрі, з яких потім не знайдеш навіть вузенької, торованої ким-небудь з попередників, стежинки для повернення до чистого неба і ясного сонця – однаково не можна охопити неохопного за ввесь недовгий людський вік з усього, чим багата Вічність, тому це має, врешті-решт, його обходити, і нехай подібні завданки ставлять перед собою інші, коли їм заболить так само, як наразі зачепило його. Поставлять, озирнуться, а там далечінь без кінця й краю і навіть без звичного овиду, який міг би дати сподівання, наче щось суттєве може ховатися за ним, майже поряд…Про що і якими словами можна говорити-балакати в подібній ситуації, коли зовсім випадково збереглося, не перетворилось на попіл утілене в ці картини й скульптури всеньке життя, в якому всього було вдосталь – тихого щастя і волаючих образ, щирости й підступности, гіркоти невдач і відчуття задоволення від щойно закінченої роботи. Всього вдосталь, і не тільки з пережитих ним років, бо проявлялася на полотнах і найдавніша пам’ять з проминулих героїчних століть його країни, його народу. Сильнішим за уяву художника жив у його ґенах прабатьківський спадок і оживлював творіння тим потаємним світлом, яке сходило з них на глядачів. Тільки ніколи не просилося в мого товариша, навіть на кінчик пензлика, нічого з недавньої війни, від якої іноді приходили серед снів болючі й гіркі спомини про втрачених друзів – надто вже страшною була вона і тому ніяк не годилася для його мистецьких управ... Цілком може бути, що іншим дісталися більш міцніші нервові клітини, а може, їм і приписано зверху закарбувати на полотні чи в камені для нащадків людське божевілля, втрачаючи при тому свій спокій, безпосередність, вміння жартувати й сміятися, якщо це за велінням серця, а не на виконання грошовитого замовника, хай навіть із владних структур задля чергового ювілейного торжества… Товариш підвівся і почав поволі перегортати картини, намагаючись дістатися за ними підлоги край стіни, за якою допіру приборкали пожежу – чи не лишилося там зайвої води, від якої зацвіте згодом на полотнах сірими плямами ворожа пліснява, або, чи не відчувається там підступного тепла від принишклого вогню. Торкався припорошених пилюгою рамок обережно, з якоюсь тремтливою ніжністю, бо кожна закінчена річ була для нього світлим і тихим святом, хоч і коротким, минущим, бо згодом починали проступати на ній і муляти очі якість недовершеності, переставала тоді вона подобатись (не іншим – собі самому) і баглося щось змінити, виправити, та не було на те ніколи часу, бо була душа вже захоплена новішим, більш ґрандіозним задумом. Від тих, виявлених пізніше похибок, не ставали ті роботи для нього очужілими, як не може стати чужостороннім рідне дитятко, яке підхопило десь на холодному вітрі дурну хворобу чи скалічило щось у пустощах на своєму тілі…
І з кожним перегорнутим полотном перебігали перед очима згадки про чужі краї, про свої степові неозорі простори і тихі, майже інтимні, гайки серед того степового безмежжя. Обличчя хліборобів, пророків і давніх воїнів проходили через нього поспіль, один за одним, наче запитували, а чи він віддячив уже саме Тому, хто вчасно зупинив за стіною шаленство вогню, хто покликав перед цим сюди нас, хто змусив зупинитися, сісти і замислитись, зрештою – озирнутися на вчора і спробувати поглянути в неблизьке завтра, коли й нас не буде. Може, на той час нерозумні нащадки повирубують справжні гаї, висхнуть від того живі потічки стрімкої води, по степах не золотитимуться хліба, а курітиме пилюга з мертвих, наче на подзьобаному місяці, кратерів, з яких повитягають ненаситні люди і залізо для зброї, і ядерне паливо для вибухових монстрів. І тільки десь, у напівтемряві анфіладних музейних хоромин, якщо вони збережуться зі своїми неоціненними надбаннями у вже близькому прийдешньому, всуціль скомп`ютеризованому, суспільстві, залишиться для окремих диваків можливість зупинитися, постояти й замислитись перед полотнами із цими неповторними краєвидами і цими непересічними людськими обличчями. Замислитися, дивлячись в очі невмирущих для Вічности предків. Нічим не завинили вони перед світом, перед вічністю, тому і спинився перед ними вогонь. Дай, Боже, їм зберегтися надалі і не зникнути, нехай прийдуть вони в будучність від нас отак, як із темних тисячоліть праісторії людства передалися нам у сьогодення дивні

читати