Завантажити

послання від далеких прапращурів на стінах печер, що добряче закіптюжились за довгі століття невгасними родовими вогнищами, про зниклих на сьогодні тварин, рослини й вільних людей серед первісної природи…
Ми сиділи майже поруч і перемовлялися тільки тихими зітханнями, кожного разу вони зривалися в нас із інакшою інтонацією, означаючи щось інше й водночас те саме, тому й не видко було кінця мовчазним перемовам у кімнаті – спочатку світлій і сонячній, згодом злегенька присмерковій, а потім непомітно густі сутінки заполонили й цю кімнату, й нас у ній, які перестали помічати плин часу, який ще нікому не вдалося не тільки призупинити на короткий мент, але й сповільнити його ходу… Дивно, що перша думка, як ото збити нервове потрясіння відвідинами сусідньої кав’ярні, що інколи й ставало ліками на непевний час, але тая думка як скинулась, так і забулася сама собою, бо нам і без того зілля було про що погомоніти…
Ми й гомоніли, сидячи в різних кутках, не дивлячись один на одного, розмірковуючи зовсім осібно, але одночасно було й відчуття взаємного спілкування, нехай і не аж такого активного, проте й без особливих суперечностей. В тій мовчазній бесіді не помічався нами плин часу, а ввесь безмежний Всесвіт з його космічними просторами начебто стиснувся до розмірів цятки нашої малої кімнати, за стінами якої, можна було припустити, все одно щось лишилося: наші близькі чи далекі родичі, трохи друзів і трохи ворогів, а головне – безліч проблем заземлених, житейських і суто проблемно-теоретичних, до яких іншим разом не стане бажання чи потреби звертатися.
Наразі нас заполонила одна з тої безлічі до того щільно, що все інше вже перестало для нас існувати в цій кімнаті – відсунулося далеко за її межі. Зовсім не пожежа, бо ж її могло й не бути, начебто, всупереч усім фізичним законам, призупинила чи тільки уповільнила швидкоплинність часу для спроби виокремити з дійсности чи вигадати у позареальному просторі собі таку болючу проблему, яку не може вирішити смертна людина, бо не здатна й не спроможна поставити перед собою, немов свічадо, таке одвічне запитання, яке тільки почне безпристрасно ятрити і спорожнювати душу, вдивляючись у тебе твоїми ж зболеними очима, від чого стане їй надовго незатишно й самотньо навіть у галасливому натовпі на святковому майдані, а не тільки в цій малій робітні, де за картинами не видно стін, де загусло повітря із вогким присмаком збентеження від щойно приборканого поряд з картинами полум`я, після якого залишився в сусідніх приміщеннях тільки прибитий водою зчорнілий попіл із біліючими, поверх вологої сірятини, пухнастими залишками піни від завзятої роботи пожежників.

4.
Ми вийшли на вулицю й почали повільно топтати піднятий і потрісканий корінням старих лип і каштанів асфальт хідника в одному напрямку, бо знедавна стали сусідами. Під ногами жалісно шелестіло майже осіннє листя. Цьогорічне літо було задовгим, сухим і гарячим, багатьом встигло набриднути, листя на деревах пожухло дочасно, але, міцно присмалене до віття, злітало поволі, бо його час ще не настав. А коли настане, то і ми “... падем осінніми листками…”. Осене, осене, зажди ще трохи!.. Тільки вона не стала чекати, бо всім хотілося порятунку від того палкого літа, всім хотілося прискорити час повернення прохолоди, а коли вона тиждень тому прийшла із тлустими дощовими хмарами, мов насланими гасити пожежу гарячого літа, яке на третій день холодного безперервного дощу вже згадувалося комусь незлим словом, але зараз нам було байдуже до погодної круговерти, навіть до тимчасового повернення літнього сонечка, вже трохи охололого, аже жаданого.
Дощу не було десь другий день, і хоча майже не відчувалась у повітрі його волога свіжість, дихалося легко. Проте ми не помічали гарної погоди, занурені в свої роздуми. Хоча й треба було подякувати недавнім дощам, може й вони, протікаючи через дірявий дах старого будинку, зволожили там давній припорошений мотлох і завадили вогневі швидко хопити все горище своїми палкими обіймами до приїзду викликаної нами пожежної машини із завзятою командою. Ми йшли собі тихою ходою, притримуючи кроки, наче від цього щось залежало, наче потребували бозна-скільки ще часу для закінчення нашої мовчазної розмови без слів. Коли наблизились до мого дому, надворі вже й зовсім завечоріло, а всі проблеми, що посталі нещодавно перед нами, якось здрібнішали, мов були перемелені нашими зітханнями, але зовсім не зникли, не розвіялися й не завіялись вітром за якісь дальші, невидимі серед нічної темряви, земні виднокола, тому буде ще нам узавтра й позавтра клопоту шукати й шукати відповіди на болюче своє катування, бо що могло б статися, якби…Ми попрощалися коротким “до завтра”, а вже потім, на відстані, почулось мені притишеним відлунням з останнього зітхання приятеля, наче він проказав уголос: – “Чи не легше було б усім навколо і мені самому, аби воно все там згоріло сьогодні на попіл?”. Я враз боляче здригнувся всім тілом, немов від несподіваного дужого удару в спину,

читати