Завантажити

пожежників...

3.
Завислу нашу мовчанку зрідка тривожило лишень капотіння залишків щедротно наллятої пожежниками на горищі й у прилеглих кімнатах води, добре що вона вже не хлюпала під ногами, як попервах, бо ж поступово сточилася на нижні поверхи, розсмокталася потроху в старих стінах, тільки оті останні краплі ще дзвінко падали на керамічні плитки підлоги в коридорі – одна по одній через якісь певні інтервали, що збільшувались і збільшувалися, немов намагалися уповільнити плин часу, розтягти короткі хвилини…
Мій товариш глухо кахикнув. Я споглянув на нього – важкі долоні митця-трударя лежали нерухомо на колінах, було їм незатишно без праці й тривожно за свого господаря, і мені стало зовсім не до міркувань з приводу причин недавньої пожежі чи можливих наслідків од неї для цього будинку, бо щось таке інше вже розтривожило мене, мабуть, передалося від приятеля. Мені й хотілося зустрітися із ним очими, але я не міг відвести свого погляду від тих знерухомлених долонь, бо ж, мабуть, боявся прочитати в його очах щось зовсім інше, ніж сподівався. Чомусь згадалося про долю “сліпого кобзаря, що втратив голос, а грамоти музичної не знав”... Як і для чого йому жити надалі?.. Наразі не було потреби у надто яскравих проявах співчуття чи інакшого мого втручання до його душевних потерпань. Навіщо копирсатися в думках і почуттях хоч і рідної, але інакшої людини. Я тут, я зовсім поруч, я все бачу, все розумію і цього досить. У глибинах підсвідомости відчував, як можна іноді своїм, навіть абсолютно щирим, співчуттям завдати зайвих страждань близькій людині. Ліпше “вишептати всі зворушливі слова одним зітханням мовчазним”…
Кожна робота, кожен закінчений витвір чи тільки намічений задум ще першими мазками на полотні або першими, скинутими на підлогу, золотавими стружечками з мовчазного поки що поліна в цій захаращеній майстерні були його зболеними частинками – певними частками його душі й тіла, не тільки єства, але і певними відтинками часу його довгого й непростого життя. А скільки ото кожному з нас відміряно для існування в цьому ясному світі для творчости, для розваг і багато для чогось іще? Скільки можемо дозволити кожен собі змарнувати з того обмеженого часу хвилин, годин, років для іншого ніж те, задля чого приходимо в цей світ? Скільки і чого заплановано зробити кожному з нас, можливо, навіть закарбовано на потаємних сторінках Книги доль у Найвищій Високості, і скільки з того запланованого вдається звершити, а зі зробленого, що зостанеться іншим – сучасним і прийдешнім, на спогад, а скільки може і зовсім пощезнути, залишаючи після себе тільки жужелицю чи попіл, або й хмарки диму, які так легко розчинюються в повітрі без ніякого сліду? А що має статися з людиною, яка виконала всі належні їй завдання, не порушила при цьому жодного припису, нічого не вкрала і нікого не вбила, не збрехала, бо не було в неї ніколи “й зерна неправди за собою”? Чи буде їй дозволено розпочати ізнов творити на радість Богам і людям, або хоч собі на тиху втіху, чи то не є головною проблемою Тих, що спостерігають за нами з іншого боку вічности? А якби оце все, що згромадилося на сей час у цій кімнаті та обступило нас з усіх боків, згоріло б дощенту, і не лишилося з того нічого, крім жменьки попелу, крім невеличкого жмутка спогадів тільки для нас, поки що сущих? І те, що ми можемо сьогодні для себе і про себе згадати, проминеться незабаром, а по нас? А що потому має бути – “…й сліду не покинуть на обікраденій землі”?.. Мабуть, що так воно і є, що з кожною пожежею, повінню, війною чи після якогось іншого людського і нелюдського лиха втрачається безліч більших чи менших пам`яток створених митцями не так для себе, як для нащадків. Він теж малював і різьбив не для себе, хоча для себе теж, аби лишити по собі в будучині якийсь там слід чи свідчення про своє непросте життя. Щоправда, деяка частина картин і скульптур, хоч і не найкращих, на його батьківський погляд, а не на думку професійних музейних мистецтвознавців, уже потроху розбіглася по різних музеях після завершення художніх виставок, дещо роздаровано друзям, рідній школі в далекому степовому селі та столичній Альма Матер, а де іще змогла б за проминулі роки із того великого доробку-скарбу притулитися якась там згадка про нього прийдешнім?.. Статті й рецензії з розмазаними, блідими копіями його творінь на сторінках різних часописів?.. Хто їх читатиме, навіть у близенькому майбутньому, бо припадатимуть паперові стоси архівним порохом, забуті для всіх за сімкою печаток у темені й тиші надійних схованок?.. Запитання без відповіді, а хто спроможеться відповісти на них?.. Мабуть, треба вже не ятрити собі душу глибше й глибше, боляче зачіпаючи живі рани, а просто працювати й надалі так, як і всі попередні роки, а за подібних обставин просто втішатися отим відомим твердженням Високого Посланця, що “рукописи не горять”, а тому не згоряють для вічности й витвори мистецькі, оживаючи і не старіючи по той бік – у зареальності. Для нього, може, й так, а чим стане для

читати