Завантажити

таїнством археолоґів з-за високого паркану сотні зацікавлених очей, що відтепер сперечалися трохи з іншого приводу – чи призупинять можновладці своє славне будівництво, чи відновляться в котлованах аврали із посиленим темпом, аби надолужити згаяний за кілька дискусійних днів час. Інколи скидалися до сперечальників і спостерігачів із того глибокого провалля радісні зойки археолоґів – щось таки залишилося цінного на денці сита, але розтривожений натовп дізнавався про ті знахідки тільки у вечірніх проґрамах теленовин, що перетворювалися кожного разу на видовищні шоу, коли збиралися там посперечатися на всю країну захисники історичних пам`яток із функціонерами з міської ратуші про те, на скільки місяців треба зупинити будівництво ювілейного меморіалу для завершення археологічних досліджень...
Яких там кількох місяців, коли вже за декілька тижнів оновленою площею мають пройтися церемоніальним маршем муштровані вже з півроку батальйони у випрасуваних парадних одностроях із грізною зброєю в мужніх руках, карбуючи крок за кроком свою ходу під старовинні марші, рівняючи суворі шереги до високої трибуни, з якої сам Президент держави усміхнеться і привітно змахне їм владною рукою! І стоятимуть на тій трибуні поруч із Президентом високоповажні і високодостойні гості з дружніх країн, і теж вітатимуть союзне військо, бо велична процедура ювілейного свята оновленої держави має належно відповідати своєму міжнародному статусу. Саме так пояснювали народові й тим, які й надалі сперечалися...
Досперечалися... “... в колишньому Хрещатому яру крізь куряву століть прозорі тіні продовжують давно вже програну війну, ніяк не загустіють у твердім камінні, яке причавило високі береги...”. Колись, за старого режиму, подібні сенсації гасилися владою мовчки і враз, бо ж не було тоді в державі ніяких безцензурних опозиційних ґазет, навіть не було звичайних позаполітичних бульварних видань з будь-якими фантастичними знахідками або неординарними новинами, богемними плітками і навколонауковими сенсаційними здогадками або вигадками – для пересічних обивателів, домогосподарок, школярів і пенсіонерів. Таких ґазеток удосталь постало останнім часом, у яких друкують сьогодні про геть усе вражаюче і зовсім незвичне, аби воно змогло якось сколихнути увагу різноманітного читача саме до цього видання, аби збільшився наклад, від чого зростатимуть прибутки від реклами. Цього разу замовчати всевладним структурам несподівану знахідку стало неможливим. Створювалися комісії, аби приспати пильність захисників, аби пригасити вогонь пристрастей, який почали роздмухувати проти влади опозиційні групи і партії напередодні великого державного свята...
Галас навколо знахідки та її подальшої долі гостро торкнувся й старого будівельника, бо знову виринув з глибин пам`яті зовсім давній його вчинок з історичною знахідкою, що найчастіше згадувався йому не інакше, як із болем у серці. Сьогодні знову постало перед його очима болюче видовище з проминулих днів, бо ж він побачив з вікна повторення давньої трагедії, але звуженої до віконної шибки, на прямокутничку якої вмістилася широка площа в центрі столиці. Від того гострого поштрику в саме серце розхвилювався, захотів якось утрутитися до перебігу подій, якось зарадити тому одвічному дикунству, що ніяк не відчепиться від людей, хоча вони давно попрощалися з печерним періодом свого юного існування, тому вирішив нагадати про себе колишньому своєму вихованцеві, що мав нині безпосереднє відношення в уряді до будь-якого будівництва на державних теренах, журно поскаржився йому на свою самоту, на застарілі болячки, натякаючи на те, що нидіє всіма забутий, навіть колишніми учнями, і обережно запросив у гості до себе, аби спитати за склянкою чаю напрямки, без свідків і не для пресових повідомлень, а тільки для щирої правди на двох – чи пам`ятає теперішній державний посадовець давню подібну подію на їхній спільній будові, чи не турбуватиме його колись власне, не тільки загальнолюдське, сумління від повтору ганеби, чи не буде він так само колись потерпати насамоті від дошкульних спогадів, як сьогодні мучиться його старий вчитель. Чи має мужність утрутитись у вирішення проблеми з огляду на її значимість для прийдешнього та з поваги до минулого? Спитав зовсім обережно, аби не зачепити надто боляче гонорового самолюбства, без якого не може відбутися справжній високопосадовець, але ...
Але, на превеликий жаль, подумав старий, так нічого й не змінилося в цій країні за останні роки!.. Не змінилось, хоча нова влада намагалася переконати своїх громадян у тім, що вона, якщо і не зовсім нова, то страх як оновлена – тільки сліпий того не може помітити. Прикро, але не помітив того й він – зрячий... І зовсім не змінилися люди, що колись його оточували, переважна більшість з них шанувала колись не так його, як знедавна він упевнивсь, а колишню його посаду, до того ж, у тому давньому часі, що збіг і не повернеться. Прикро нині йому, бо хто зглянеться зараз до думки хворого пенсіонера, навіть тричі почесного, із

читати