Завантажити

але тільки з одного боку тягнеться до нього, бо йому вже ніяк приєднатися чи втрутитись до будь-яких завіконних подій. Ще кілька років тому була в нього щира відрада – розкішний садочок у дачному селищі, де він залюбки порався з квітами, кущами ягід, деревами, але хвороба так скрутила йому ноги, що мусив відмовитися від тої тихої пристрасти назовсім – продав ту відраду непоганим, працьовитим людям, бо не зміг спокійно спозирати, як бур`яніє потроху сад, а в дітей, що зросли на міському асфальті, так і не прокинулося нічого зі спадкової пам`яти щодо любови до землі, мають вони зовсім інші уподобання. Може, колись, на схилі літ щось прокинеться в них і потягне попоратися на природі, але то вже буде інший садок, інші квітники...
Інколи його запрошував колишній вихованець з давніх спільних будов на зустріч із вільною, хоча й причесаною прихапцем невмілою рукою, природою, де можна було посидіти з вудкою на березі тихої лісової річечки, аби відпочила душа від зажурених спогадів, а потім прогрітися в сауні тілом, але то було зовсім зрідка, бо й такі недальні поїздки давалися старому з кожним разом все тяжче і тяжче. Крім того, він дедалі рідше зголошувався на ті відвідини дачі свого учня, не було йому до смаку і в сауні, і в парній, бо все частіше не міг дозволяти собі такого розкошу через ослабле серце. Може і добре, що вже кілька місяців не озивається давній вихованець, а нагадувати йому про себе незручно і нема бажання, бо ж останнього разу той учень повівся зовсім нещиро, коли зайшла мова про будівельніх роботи на центральній площі столиці. Міг би просто сказати тоді, що не зважився протистояти високій вказівці, бо державна служба є службою, де рідко рахуються вищі з думкою нижчого посадовця. А тоді були зачеплені інтереси державн, що було б зрозуміло, аби він тим і пояснив старому, але він знагла збрехав. Збрехав учень, намагаючись укласти до тої неправди усі залишки колишньої своєї щирости й поваги до сивого вчителя, сивий теж змовчав, бо не було чим відповісти на ту неправду, до того ж зрозумів, що нічого вже не можна змінити. Гірким було мовчання ще й тому, що злякався вчитель, аби не втратити назовсім ще одного колеґу з пережитого часу, одного з тих, які вже і самі відходять назовсім...
Всі ліси й гори, всі безкрайні прабатьківські степи зіщулились нині для нього в невеличких горщиках із квітами на вузенькому підвіконні заскленого балкону, де ніяка негода, посуха чи вимокання не впливають на їхнє підневільне життя за ґратами зі скла. Колись поралася коло них дружина, а тепер він перейняв од неї той хатній обов`язок – все якийсь додатковий привід згадати про неї, щось робити для того, аби не позбутися відчуття вправного господаря у своїй хаті. Ті вічнозелені рослини не ввесь час ховаються за прозорими ґратами, бо він досить часто прочиняє до свіжого повітря балконні вікна, якщо надворі немає морозу, вітру, дощу, але хіба можна назвати свіжим повітрям міський смоґ від безперервних вихлопів автомашин на вулицях, що стають з кожним роком все вузішими для змоторизованого часу, від навали якого немає куди подітися. Старий прочиняє балконні вікна більше серед ночі, коли забувають приходити до нього будь-які сни, хоча вже замовкають машини і люди, коли з чорного неба йде невідомий поклик до міркувань про вічне чи до спогадів про літа молодії. Вся ганеба з довгого життя десь ховається на той час, поступаючись місце звичайній журбі, яка буває в старих людей навіть серед юного розвеселеного натовпу на широкому святковому майдані... “... мов луна поминального дзвону розчинила до ночі вікно, і тремтить на холодній долоні світло зірки, що вгасла давно...”
Колись йому випала доля зупиняти течію могутніх рік, перекидаючи від берега до берега висотні греблі, і, поки він важко піднімався до певного становища в начальственній ієрархії, його робочий день від самого рання до пізнього вечора минав серед нескінченної веремії клопотів в мокрих і холодних котлованах, де поміж людського юрмища надсадно гарчали десятки машин, перекриваючи своїм чадним ревом професійну лайку бригадирів та виконробів. Важкі ґумові чоботи, якими доводилося щодня вимішувати густе й липуче болото розмоклої сірої чи жовтої глини у тих глибоких розкопах, ніколи не гріли ноги, як зараз не можуть зігріти вже й високі товсті вовняні шкарпетки грубого селянського плетіння. Всього було: підступно проривалися до розкопів глибинні води, заливали котловани несамовиті зливи, засипали сніги, але не зупинялася робота, навіть тоді, коли студена вода сягала вище колін і нахабно чвакала в чоботах...
Літа-літа, роки й роки непомітно промайнули в переїздах з одної будови на іншу, що нескінченно поставали на безмежних обширах тої величезної імперії, якої мов не було ніколи, так здається йому нині серед своєї смеркової тиші. Добре, що перед її розпадом, коли ще тільки піднімалися з колін уярмлені імперією народи, він встиг повернутися до рідного міста, залишив із радістю чуже безмежжя за посталим ізнову кордоном. Проте він нині не журитися за

читати