Завантажити

наввипередки з часом, бо ставила тодішня влада перед усіма посполитими жорстке завдання випередити клятий час бодай на день, коли не вдається на рік, і добігався врешті, що ось тобі – маєш у нагороду: й зажурену самоту, й холонучі ноги, і десятки невизначених лікарськими діаґнозами хвороб. “... іржавий корабель вмирає на приколі, там гусне кров на свіжому повітрі, з відкритих ран стікаючи поволі ... лишилося за обрієм те світле, до котрого не довезли облудні капітани – скінчилося пальне, скінчився бій, криваві рани фарбують у червоне корабель...”
Зрідка потурбують тишу помешкання телефонним дзвінком колишні колеґи, частіше прохопляться згадкою діти чи онуки, ще люб`язна поштарка бува не полінується іноді піднятися ліфтом і занести які-небудь часописи, коли побачить, що їх надто назбиралося в поштовій скринці – знову дід не виходив на світ Божий. Тільки меншає давніх друзів, що поволі відходять до вічності, все частіше він дістає запрошення взяти участь в останніх проводах і все рідше трапляються ювілейні застілля... З вікна відкривається засніжена панорама головної площі країни з найвищою на континенті ялинкою, навколо якої з ранку до пізньої ночі ще кілька день тому вирували святкові дійства, весело й безтурботно юрмилися городяни. Щоправда, снігу збереглось і досить багато в тих місцях, до яких не дотяглися святкові ватаги, бо на пішохідних квадратах площі перетовчений сніг позбирали разом із святковим сміттям ретельні прибиральники. І було усе те зовсім недавно, бо ще не випарувався ковточок горілки з кришталевої чарчини і не всохла грудочка кутті на маленькому керамічній тарелі, які він завше ставив Святвечора біля ялинкової гілочки на письмовому столику в куточку кімнати, ділився зі своїми пращурами, аби вони завітали до його оселі, робив те за давньою традицією, до якої привчився змалку від батька. Де тії пращури обертаються, ніхто не відає, ніхто не підтвердить, що й обертаються, але багнеться бути свідомим того, що й він не пощезне в пам`яті прийдешніх по ньому – його діти теж призвичаїлися до давнього звичаю змалку, хоча в ті недавні часи тодішня влада не підтримувала людські забобони і віру в існування чогось поза реальним життям, поза сьогоденням, поза нею самою та її суворими приписами на кожен крок, на кожен подих, на кожне слово, навіть вимовлене подумки...
Поряд із розцяцькованою мінливими вогниками та паперовими іграшками ялинкою, яку днями почнуть розбирати, височіє монументальна колона, з якої рветься до небес зажурена молодиця із руками-крилами, та не може ніяк злетіти, бо ж надто міцно прип`ята до тої колони, немов ланцюгами найвищої людської любови – хіба ж можна відпустити від свого дому Берегиню всього краю, най би вона й схотіла вільно ширяти в піднебессі. Довкола неї непорушно завмерли в задумі збронзовані давні герої – міфічні та реальні пращури, що мовчки і незворушно спостерігали зі своїх ґранітних п`єдесталів за недавнім перебігом святкового новорічного дійства. Він намагався не підходити до вікна, не прочиняти до стоголосного майдану навіть кватирки, аби не бачити і не чути того свята, бо йому надто було зле від спогадів про недавні баталії на тій площі, ще й від того, що згадувалася йому одночасно й давніша, але майже подібна за прикрими наслідками ситуація, яку він уважав усе життя повністю своєю особистою провиною перед минулим і перед майбутнім, перед пам`яттю предків, про що ніколи ні з ким не ділився, а мовчки тримав у своїх глибинах невідомо для чого, може бути, до слушного часу, коли виникне не тільки потреба, але й можливість покаятися щиро не так перед людьми, як перед самим собою...
Цього літа старому будівельнику подобалося частіше спостерігати за людським буттям не через вузьке вічко телеекрану, а через власне широке вікно, яке відкривало для нього панораму всього майдану. Там щодня тривали вистави і дійства набагато більш життєвіші, ніж добре зрежисовані вигадки на будь-якому телеканалі своїх і закордонних мильних опер. Пробігали через майдан у своїх справах вічно заклопотані люди; стрічалися біля шумливих або згаслих водограїв і довго не розходилися закохані пари; стовбичили постійно різномовні туристи з фотокамерами; чіплялися до перехожих, активні до нахабства, проповідники найрізніших вірувань з усього світу; мовчки відпочивали нероби, а поруч гралися галасливі дітлахи; інколи виникали немов з нічого, найняті за добрі гроші якоюсь партією, молодіжні або підстаркуваті пікети із яскравими транспарантами, з яких волали до свідомости електорату різноманітні піарівські гасла і заклики до рішучіх дій, а деякі навіть кликали знов на барикади трудящий люд. До чого дивовижними бувають навіть у своїй повсякденності суєтні реалії людського життя на центральній площі столичного міста...
Старий просто прикипів до вікна, коли навесні на тій площі з`явилося нове цікаве видовище, немов розгортався на тих обширах багатосерійний фільм-бойовик. Від спостереження за перебігом подій захоплюючого серіалу зовсім пощезло бажання змарнувати зайву

читати