Завантажити

годину-другу перед телевізором. І тривала під його вікнами на просторах давнього майдану ота вистава кілька місяців поспіль. Почалося з того раптового прозріння високопосадових урядовців, що незабаром уся країна має пристойно відсвяткувати свій ювілей, і до його врочистої зустрічі заходилася влада гарячково перебудовувати центральну площу, над якою було заплановано, що парадно височітиме до самих хмар велична колона із Берегинею на чолі, яка мала стати на всі прийдешні століття заступницею для всього посполитого люду в цім краю. Рішення про ті роботи владні структури ухвалили досить запізно, тому загуркотіли в просторому котловані одночасно десятки різних машин і сотні робітників без перерви на обід чи перепочинок, навіть серед ночі не змовкав той будівельний гармидер. Щодня збиралися різні гульвіси провести свій вільний час біля дірок у високих парканах, за якими стугоніла в лихоманці без ніякого зупину наче зовсім безладна веремія, аби подивитися, подивуватись, посперечатися, навіть укласти парі щодо “встигнуть – не встигнуть”, немов не було в них іншого, житейського, клопоту про хліб насущний...
Особливо зросло напруження в тих суперечках, коли зненацька зачепився ківш одного з екскаваторів за монолітну твердь залишків старовинних підмурків давньої брами фортечних стін первоміста, над якими товстим шаром допіру дрімали спресовані часом проминулі століття. Злетілися вмить збуджені науковці, репортери-журналісти, студенти, звичайні обивателі та мисливці на ґав, навіть опозиційні політики, для яких ґрандіозна перебудова майдану стала знахідкою для додаткових звинувачень чинної влади у марнотратстві коштів, що так важко стягували податківці з робочого люду, у повітрі запахло смаженим – сенсація! Не тільки столичне місто – вся країна поділилася враз навпіл у питанні, як розумніше вчинити, бо кожен намагався мати із того свій інтерес. Хоча, коли говорити правду, далеко не всю країну занепокоїв той скандал. То вже перебирали, як завжди вони вміють за подібних обставин, у своїх репортажах вправні журналісти, нагнітаючи ситуацію, намагаючись перевершити один одного своєю майстерністю зачепити за живе читачів, бо переважну більшість простого люду завше обходили процедурні проблеми проведення державних урочистостей, хоч хай би історична чи політична подія спричиняла їх, – аби було щось до святкового столу смачніше ніж у будень...
На кілька день притихло в глибокому котловані гарчання машин і людський галас – поки засідали в мерії та в уряді комісії з державних мужів, що були причетні або тільки дотичні до підготовки і проведення вже близького загальнодержавного святкового дійства, кульмінацією якого мав бути величавий військовий парад на оновленім центральнім майдані столиці. А під час засідань комісій у тому розкопі стали переважати зовсім інші люди – там зачали тихо працювати тендітними, немов дитячими, лопаточками і м`якими віничками великі ґрупи археологів, які вправно налягли на вільні від будівельної техніки клапті земельної площі, запрацювали теж без перерви на ніч, дощ чи інші незручності. Вони копали й ретельно просівали через сита пісок і суглинок, колись добре втрамбовані за давніх віків нашими прапращурами і ворожими нападниками, яких завжди було вдосталь на теренах цього краю. Науковці відчували, і не без підстав, що для своїх копітких досліджень часу мають зовсім обмаль, але й поспішати їм треба було досить обережно, аби чогось не проґавити, проходячи поволі шар за шаром через роки і століття до бруківки колишніх вузеньких вуличок первоміста. Гарячкували і нервувалися, оскільки були певні, що нема чого сподіватися на мудре рішення влади, що воно є зовсім примарним, тому намагалися знайти серед тої безнадійности будь-яку можливість виграти у тій нерівній боротьбі хоча б зайвого дня, звертаючись до громадськости через усі досяжні для них засоби масової інформації. Галасу було багато, опозиція нападала на владу, яка своєю чергою звинувачувала захисників історичної знахідки в некомпетентності, навіть у бракові патріотизму. Одна несамовита й дошкульна журналістка відзначалась особливо гострими статтями, в яких, крім пристрасти, відчувалося й добре знання посталої проблеми. Вона зачепила принагідно й ту давню історію при будівництві греблі, що так боляче згадується старому будівельникові. В кількох публікаціях згадала і його ім`я, хоч і без прямих звинувачень до нього, але старому було від того не легше. Він навіть заходився розшукувати її, аби детальніше розповісти про давні події на тій будові, де він був колись першою особою. Але що міг би він їй наговорити нового? Своє старече самокатування? Те, про що згодом на історичних сторінках деяких видань вичитав дещо зі сміливих гіпотез – на межі давніх леґенд і нових фантазій?.. “Гортаючи мов сторінки, пересипаючи всохлі в часі піщинки – оті непомітні хвилинки, сухі та змоклі, між пальцями рік за роком... Озирається час нівроку до самої дідизни, де призабуті завмерли свята і тризни...”.
Слідкували із хвилюванням за тим тихим

читати