Завантажити

руйнівником будь-якого насилля над людським духом. Тільки вся та бурхлива діяльність останнім часом почала помітно загасати, а зрештою він усамітнився до того, що нікуди не вилазить зі своєї лісової схованки вже кілька місяців поспіль. Якось спитав письменника жартома за чаркою, чи не для того тримає порожнє помешкання в центрі міста, як не для меморіальної дошки в майбутньому із трафаретним написом для збереження пам`яти про нього серед рідного народу – “Тут жив і творив...”, на що письменник відповів ствердно, не вагаючись, без найменшого натяку на можливість пожартувати: - “Можна і на цю дачну хижу повісити, але ж хто побачить, хто згадає, хто сюди завітає.” Хоча на стінах його міського будинку тих дошок навішано більше ніж достатньо, бо там здавен селилися відомі і не дуже літератори. Враз перескочили до іншої тематики, як не хотілося чиновнику дотично згадати, похизуватися перед відомим письменником, що й він недаремно топтав ряст на рідній землі, бо кілька дошок із його прізвищем вже висить на нетлінних спорудах. Нетлінні вони умовно, бо зовсім беззахисні від людського гніву або людського збайдужіння, від чого можуть зотліти навіть кам`яниці, фортечні мури, а що вже говорити про щось інше, яке повсяк час горить і не лишається з тих пам`яток геть нічого на згадку наступним поколінням...
Минулого разу вони посиділи разом десь на початку літа в розмовах про долю давніх занедбаних і сплюндрованих соборів, що постійно руйнуються часом і людьми, торкнулися й того, чи доцільно відбудовувати зруйноване геть до щенту, воно ж бо видатиметься подібним більше на лакований муляж, у якому й натяком не відновиться святість, без чого немає ніякого сенсу витрачати кошти, які так важко збирає держава із платників податків. Письменик теж знався на архітектурі, історії, побував у різних приключках, колись замолоду був палким революціонером, а тепер цілком заглибився в усамітнену роботу, перериваючись інколи до тихих, мудрих балачок із сусідою за чаркою доброї горілки зі спітнілої пляшки, що витягалася з холодильника після гарячої сауни. Під час тої бесіди письменник побіжно, але досить схвально, згадав низку гострих публікацій в різних часописах одної відомої журналістки з проблеми збереження пам`яток історії, якось тепло і щиро прозвучало те схвалення, наче ті статті торкалися його особисто, наче писала їх його дочка чи небога. У відповідь теж тоді додав кілька привітних слів із чемности, бо не міг передбачити, що тая злючка зачепить впряму і його ім`я з приводу віднайдених на центральному майдані залишків первоміста. Наче якесь передчуття тоді не дозволило йому розвинути тему пошанування пристрастної журналістки за її розум і безкомпромісність, хоча відчував, що письменникові було б приємно продовжити тую тематику. Та дурна баба, на жаль, він її ніколи не бачив на обличчя, хоч, може бути, що то досить молода й приваблива молодиця, але останнім часом вона мовби з цепу зірвалася – у всіх часописах постійно з`являються її звинувачення чиновницької глупоти разом із такими ворохобними закликами, немов подалася вона до тої радикальної партії, нечисельної та галасливої, з прапорів якої волає до мітинґуючого натовпу жорстке і безкомпромісне гасло: “Все і негайно!”. Пусте, але ж кожному, хто почує чи прочитає, надається право вкласти до поняття “все” дійсно все, що хвилює будь-кого. Якщо така революціонерка подобається старому письменнику, то хай з нею навіть цілується щодня, але навіщо лізти до чужих стосунків, тоді розумно відволік старого – перевів розмову на зовсім нетральний ґрунт переказом давньої селянської байки, дотепної й зовсім побутової, що так пасувала до холодного пива...
Але вже проминув достатній час, аби згадувати ті журналістські наїзди – справу поховано в архівній пилюці, а провідати сусіду на дачі треба. Не гарно якось виходить – пообіцяв йому коли, а, ось, незабаром уже й Різдвяні свята, може зі снігом, яким забілить усе навколо, навіть брудні вулиці на околицях, до яких ніяк не можуть дотягтися браві хлопці-молодці з міської служби, бо зайняті останнім часом збиранням плакатного мотлоху після мітинґів на центральних площах. Як же вони дістали і змучили, не тілько його, ті “вічні революціонери”! Може затихло нарешті, може не скинеться та гамірлива колотнеча до весняного тепла?.. Ой, мабуть, що ні, бо таки правду казав сусіда, коли кивнув, зітхаючи, на підкову, яку було прибито над дверима до сауни, кивнув і сказав з гіркотним сумом, що надто подібна та підкова до нашого суспільства – наскільки близька відстань між крайно правими і крайньо лівими, що ось-ось притягнуться і зімкнуться, аж іскри в усі боки, як від стулених різким подувом вітру дротів високовольтної електролінії, а від того й спалахне навколо вже ніким не керований ворохобний вогонь, що зможе довго палахкотіти, невтомно живлячися сухим хмизом з накопиченого незадоволення серед простого люду. Хвилювався з того і письменник на дачі, бо під час останньої розмови наприкінці літа пророчив за чарчиною, що ось-ось можуть постати на

читати