Завантажити

ілюзій, якими в`язали народ...”. Минувся той час, але не пощезли в народу ілюзії, кожна влада для свого збереження щодня підтримує їх правдоподібними обіцянками, тому сьогодні вітри напинають вітрила кволо, напинають дарма, вже не напнуть ніколи, оскільки не зможуть дійти згоди розрізнені купки непримиренних – для кого й навіщо, в якому напрямку рухатись під тими вітрилами? Крутять куряву стиха на одному місці посеред майданів і вулиць вітровії, що давно втратили силу. Він зрідка купував опозиційні ґазети, бо щось таке з глибин підсвідомости й далі його в`язало до призабутих юнацьких забав, мов колишнього спортсмена, який у поважному віці напружує зрідка свої неслухняні м`язи, напівлежачи на канапі і спостерігаючи на телевізійному екрані за перебігом подій на далекому від затишного помешкання стадіоні, коли падають на фінішну стрічку бігуни останнім кидком свого тіла чи злітають вгору над тендітною планкою стрибуни. І байдуже було йому, в якій країні, на якому континенті змагаються юні та спритні за блискуче злото нагород. Хтось із них рве тую стрічку останнім подихом, хтось збереже трохи більше сил, а хтось падає долі ще на самім початку забігу. Різна публіка збирається повболівати за своїх улюбленців чи просто за найсильнішого, на якого роблять ставки з надією виграти пристойну суму. Але ж буває інколи на тих змаганнях, що злітають з трибун збуджені глядачі, втрачаючи самоконтроль, зчиняють ґвалт і бійку між собою на ринґу, на футбольному полі, на бігових доріжках. Б`ються і падають під ноги один одному невідомо за що, зриваючи один на одному невідомо ізвідки і чому спороджену несамовиту лють, з`яву якої ніхто з них і не намагатиметься пояснити собі навіть тоді, коли все вгасне, коли почнуть збирати безпристрастні санітари з поля бойовища скривавлені тіла причетних і непричетних до бійки людей. “Як упав же він з коня та на білий сніг...”, але то не про нього, і не тому, що до снігу може не дійти такої пізньої осени, яка нахабно краде час у зими для себе, затягуючи через край сумний сірий сезон. І не тільки падати з коня на сніг чи на зелен-травицю, але й злетіти до сідла для нього вже не тільки запізно, але й ніякої охоти до того немає – минувся той час, нема йому вороття...

2.
Щось його муляло останнім часом, а тепер було зовсім зле, бо вперта пам`ять завше нагадує недоречно саме те, про що прагнеш з неї силоміць викинути, витерти, затерти, нашарувати поверх давнішої прикрости чогось приємнішого, нахай і вигаданого або підфарбованого власними зусиллями напівправдою іншого спогаду. Проте, на жаль, людські спомини, що накопичуються у мозку роками, зовсім не подібні до файлів, які зберігаються у комп`ютерних коробках. Вони щезають звідти із легким доторком пучки пальця до одненької клавіші. Хоча, до того вже йде, що із часом у того залізяччя незабаром відпрацюється незалежна від людської волі проґрама самозахисту своєї і чужої пам`яти.
Аби знаття замолоду, що кожен невірний крок, навіть випадково зронене недобре або просто недоречне слово, потім повернеться і вразить, коли вважатимеш, що ти геть усе забув, як не згадують і всі інші, оскільки все давно проминуло й забулося назавжди для тебе. Але ж, як не прикро, все не так легко може проминути без ніякого сліду навидноті серед людського оточення, навіть в самотніх глибинах власної душі, якою, виявляється, не спроможна керувати людина. Це тільки у футболі, у другому таймі не призначать пенальті навіть тоді, коли під час перерви помітять, переглядаючи запис, як зіграв у штрафному майданчику захисник навмисне рукою, відбиваючи загрозливого м`яча подалі від прямокутника своїх воріт. Може, після матчу і матиме хтось із суддів дрібну неприємність від надзірного орґану, але ніколи не зазнає ніякого покарання нахабний порушник правил, а навпаки – його відзначать чимось приємним свої тренери. Тільки ж людське життя зовсім не подібне до спортивної гри – тут суддєю може бути хто-завгодно, і навіть сам не минеш колись свого суду – можна втекти від усіх, окрім себе, окрім своїх спогадів. Бо де вдасться знайти затишну схованку, в якій зумієш надійно сховати себе від себе? “... ти чуєш – налипле до п`ят минуле з кавалків почавлених часом юнацьких мрій колись і тебе розчавить за все, що колись не збулося у слові, у ділі, в молитві малій?”...
Минеш, не минеш, а відтягти прихід неминучого інколи можна, докладаючи певних зусиль, навіть і до того часу, поки пощастить знайти, або вимудрувати, пом`якшувальні для себе обставини чи додаткові, навіть шляхетні, мотивації до пояснення колись зробленого не так, як хотів би тоді вчинити. От, і сьогодні він вийшов з дому зарано і зрадів, що на паморозі хідників ще не було відбитків нічиїх слідів, що ніхто не стрінеться йому на короткій дорозі до служби. Хтось має роботу, а в нього майже все свідоме життя – тільки служіння владі. Наразі не дуже обтяжливе, якщо вже набув доброго досвіду з виживання в багато тяжчих умовах, коли доводилось більше пристосовуватися, пригинатись, усміхатися, приховуючи інколи

читати