Завантажити

зличинцем, з-за ґрат спостерігав за його переполохом приятель. Погляд був саме дивним – не осудливий позірк очей, а так, сумне глузування над переляком і розгубленістю вже колишнього товариша, з яким, без ніякого сумніву, вже ніколи не доведеться знатися в майбутньому, бо, бач, розійшлися життєві стежечки на різні боки з обраної колись дороги. Щось ізнову штрикнуло, зачепило – це він зійшов з дороги обабіч на якусь безпечну стежку, а приятель таки не сходив з неї на тихе узбіччя, бо вони б там стрілися неодмінно, раніше чи пізніше...
Проминуло стільки років і, от, на тобі – стрілися на одному хіднику, наче й не забулася давня невесела пригода за такий тривалий і бурхливий час, коли відбулося стільки подій і стільки змін у рідному краї, згадався той призабутий випадок через те, що на його мимовільну спробу привітатися навзаєм скинувся у відповідь тільки той самий глузливий погляд, наче все ще не скінчився той самий день і оте судове засідання, на якому перед своїми відповідями на запитання до нього офіційних учасників процесу він промовив, згідно діючого рітуалу, своїм хрипким від нервового напруження голосом, затинаючись на кожному слові перед поважною трійцею суддів, коротку присягу свідка: – “ Говоритиму правду, тільки правду і нічого крім правди – клянусь!”...
Але де ж поділася враз тая обіцяна правда?.. Те, що він не сказав тоді всієї правди, не було протиправним, бо, безперечно, про це не йшлося і в самій клятві, а те, що збрехав трохи, так то була мудра лжа во спасеніє не тільки для себе, але й для приятеля, мав би він схвально до того поставитись. Не навісив додаткового кріміналу на товариша, лишився на волі для продовження мовчазного опору чужому режимові. Тому й досі лишається для нього без прояснення одне запитання, тому і не знаходить досі відпоповіді на нього – а звідки ж спалахнув отой глум в очах приятеля, що так і не пригас анітрохи за два десятки непростих літ. У пошуках того збентежилась його приколисана душа, не давала йому останнім часом спокою, і він почав намагатися виходити з дому іншої години, навіть іти до служби трохи іншими вулицями, аби не стрічатися знов із тим глузливим поглядом, поки знайде якийсь пристойний і коректний спосіб порозумітися з давнім приятелем, пригасити в його очах глумливі іскринки, нехай там залишиться тільки тихий смуток з тих нелегких часів, коли вони були такими молодими і безпорадними...
Зупинився у раптовій задумі щодо останнього слова: хіба приятель був тоді теж безпорадним чи розгубленим? Як згодом склалося в приятеля життя, чи вдалося досягти чогось із задуманого, з того, на що був здатний і до чого тяглася його душа, було не відомо, ніде у сьогоденні не виявив себе якимось чином помітно на тлі новіших подій серед інших колишніх бунтівників і в`язнів. Багато з отих давніх борців з окупаційною владою згодом, після завершення ходіння в`язничними й табірними колами, вийшло в чільні люди – вони засвітилися під час повалення старого режиму і світяться досі на високих посадах вже у своїй оновленій державі, але дехто з них не хоче сприймати нову владну систему за свою, залишаючись “вічними революціонерами”, бо не відають, мабудь, достеменно, а якої влади їм конче треба, як можна і необхідно користатися тою владою, якщо і дістануться вони на хвилях народного збурення до керівного керма... Ті з них, хто спромігся зберегти до сивого волосся романтичний вогник з юнацького запалу збудувати кращий світ для всього людства на уламках старого, продовжують кликати до себе нове покоління – і здіймаються над людськими головами знов на широких майданах високо вгору старі гасла під давніми прапорами, під якими збираються молоді неофіти – вічна боротьба, що зветься життям. Так вони гадають, у те вони досі вірують настільки щиро, аж інколи його брали завидьки, але зовсім не на довго, бо не дозволяла йому того теперішня посада...
Не було в кого спитати, в якій команді нині може бути колишній приятель, в яких колах обертається, тому погомоніти із ним не доведеться з цього приводу ні найближчим часом, ані згодом, бо після того судового процесу він вже ніколи не підходив навіть на відстані до колишніх знайомих. І навіщо шукати когось або щось для порозуміння з тим ранковим привидом? Ні потреби, ні бажання до того нема, тому він ходитиме тепер зовсім іншими вулицями. А над тими проблемами людської поведінки серед надзвичайних обставин, цілком можливо, і треба буде подумати, потеоризувати насамоті трохи пізніше, коли трапиться слушний час, бо на вчорашній нараді знов обговорювалося питання про нове загострення політичної ситуації в столиці, але він не намагався встрявати до активного обміну думками між колеґами, тому що починало згадуватися за тими балачками щось із проминулої юності, яке вперто поверталося нині до нього щодня від першої випадкової зустрічі з химерним незнайомцем, який був таким подібним до давнього приятеля, якщо не ним самим – “... наразі вітри усіх революцій ізнов напинають багряні вітрила романтичних пригод, сточився вже час

читати