Завантажити

чергове нове життя...
“ Все на заваді – вже не бути ближче, лишень самотній шепіт за тобою – ізнов пробач, хоча за віщо, ані провиночки малої і навіть натяку на неї – ми слів ніяких не казали і не прохали для кожного ніяких привілеїв...”.
Все у цім моїм вчинку воднораз є можливим, імовірним і вірогідним, як і зовсім химерним, навіть протиприродним...

3.
Був ранок, за ним проминув день і причваландав вечір. Поступово стихав, з-за прочиненого до правічного простору вікна, міський гомін, у передпокої замовк нарешті, бо втомився кликати мене до себе, і телефон, міг і голос утратити, надриваючись безнастанно цілий день. Я витримала, я розпочала нове життя, я майже не озиралася до вчора, так, кілька побіжних згадок про дві, хоч і тривалі, але ж невдалі свої пригоди з непутящими чоловіками, – пригоди, до яких ускочила з бажання жити так, як живуть навколо інші люди. Промине небагато часу, коли й ці роки, що були пережиті не разом, а тільки інколи поруч, нехай із мудрою й досвіченою, хоч і зболеною у своїй самоті, людиною, стануть тільки випадковими згадками з давніх років так само, як і спомини про того вічно юного хлопчину, біля якого ніколи навіть не зупинялись мудрі думки, завжди обминаючи його, аби не завдавати й дрібних клопотів у сталому безхмарному житті, до якого привчили його батьки із самого дитинства.
На дві крайнощі чоловічої природи я натрапила випадково у своїх життєвих мандрах і подовгу була поруч з кожним із них, і байдуже, чи сама, чи так то було кимось зурочено зверху, аби випробувати мою здатність до тверезого, зваженого прийняття рішень у побутових, не складних для інших, ситуаціях, якщо тільки можна рівняти пошук справжнього кохання з побутовою штовханиною, і якщо можна припустити, що я маю бути зовсім подібною до тої раціональної більшості, ка оточує мене з усіх боків. А якщо це дійсно так, то треба було мені пильніше придивлятися до тих інших, яких так багато товчеться між тими протилежностями, в яких марно намагаюся розібратися, але серед отих інших, всупереч моєму дурному характерові й уявленню про життя, має бути хтось один – саме мій, саме той... Жаль, ой, жаль-жаль, що то зовсім не про мене – шукати, придивлятися, оцінювати, зважувавати, бо така дісталася мені сутність, такий талан, така доля...
“... аби не згасла в чорнім тунелі буднів остання надія вийти на той невгасимий вогник, що має світити у тому кінці, де чекає на кожного вихід, на кожного, в кого вистачить сили дійти до самого кінця...”.
Скинуться згадками мої давні пригоди знову, якщо трапиться колись дотичний до того черговий випадок, якщо хтось іншій нагадає мені знічев`я необережним запитанням про мою кричущу самоту, або хтось із тих двох стрінеться віч-на-віч на якомусь зібранні, але в новій подобі, із новим обличчям, що годі буде розпізнати навіть з другого чи третього погляду, а тому я знову подамся до виру тих самих непорозумінь, які знов визріватимуть роками, аби знов вимагати від мене відчайдушного вчинку. Але ж сьогодні йдеться про те, чи остаточно скінчилася друга пригода, чи спромоглася я на вчинок...
Шкода, але той другий давно вже не хлопчик, в якого швидко гояться рани, в якого розлуки великі й малі далеко-далеко, ще десь попереду. Чи це може бути його вже останньою розлукою, чи нескореною барикадою, з якої він вже ніколи не зійде? Чи було то забавками, а якщо було, то хто з нас бавився іншим? Може бути, що і не він. Вочевидь, що мала рацію колежанка, коли попереджала мене про завелику різницю у віці саме для тривалих романтичних стосунків. А наскільки вочевидь – хіба хтось шукав і знайшов певну відповідь?.. Кохання чи штовхання, чи забавки самотніх душ для якоїсь розради на час? Чи заболить колись мені з цього вчинку, чи вспокоїться надовго, чи вже назавтра сама відкину всі перестороги, забобони та конспіративні дурниці геть, аж майну до його криївки?.. Хіба ж я витримала і перемогла хоч би свої упередження щодо достатніх меж своєї свободи, якщо і завтрашній день може розпочатися всіма недовирішеними проблемами із купою запитань насамперед до самої себе?.. А головною з усього є тільки одна проста задачка на додавання – яким може бути підсумок від долучення до `дної самотности іншої? Пощезуть наші обидві самотинки, чи тільки з`явиться одна завелика – одна для двох?..
“... Я знову тебе не чую, а кам`яниці мого міста ніяк не втримають теплоти родинного вогнища без твого будь-якого слова...”
Може статися, що вже завтра вранці зніму сама телефонну слухавку, а може статися, що знову зателефонує він... А чи станеться?.. Якщо так, то звернуся до нього його же словами: - “... ти – мій єдиний прихисток, що тамує печалі, і не треба мені вже ніякого зиску, ані шеляга, ні медалі за барикаду збудовану чи зруйновану, чи, навіть, за пасторське слово – у мене є ти...”. Але чи вдасться мені вимовити такі слова щиро, може, зумію, бо акторського хисту мені не позичати, з яким візьму на себе тягар нещирости, який тягтиму ще невідомо скільки заради принизливих жалощів

читати