Завантажити

присутні щодо серії моїх виступів у часописах: і найбільш професійні, і конче переконливі, і глибокі за думками щодо необхідности створення більш дійової орґанізації на захист культурних та історичних цінностей...
Що-що, а лестощі не набридають нікому і ніколи, хоч дехто і намагається манірно відхрещуватись того втішного відчуття якщо і не всенародної, але досатньо великої популярности й любови у певних колах, порошарках чи тусовках. Але ж що з того, що я маю втіху від підтримки серед своїх, бо владні чиновники навряд чи спроможні сприймати слушні поради, в них діють свої здавен усталені приписи: – “...а нам своє робить!”... Я відчула тоді гіркотну образу, що він, як ті чиновники з уряду та мерії, не почув, не заглибивсь до сказаного мною, а зачепився з усієї розповіді тільки за одне слово “барикада”, яке потягло його знов у свої давні спомини, коли він мужньо стояв до загину серед молодих, як і він, побратимів на нескорених барикадах. Я чимало чула, і не тільки від нього чи з його творів, а ще більше прочитала про давні революційні здвиги в нашому краї з різних переказів про ті події, але кожне повторення тих оповідок уже й на сторінках історичних часописів, повторення навіть не заанґажованими очевидцямим, а поважними істориками, з роками поступово обростало вдосталь і за край додатковими правдоподібними чи малоймовірними вигадками, втрачаючи одночасно реальні епізоди, забуваючи окремих героїв, їхні імена, їхні справжні діяння, їхню подальшу долю...
Він у захваті неодноразово розповідав мені про закінчення одного з багатолюдних тодішніх мітинґів – коли з іпровізованої сцени-трибуни, спорудженої на розкритих кузовах двох вантажівок, зійшли до людей провідники, а залишився біля мікрофона тільки він сам і кілька разів повторив одне запитання, мов до себе, а не до присутніх на майдані: - “І що я можу зробити один?”. Після того до нього піднявся юнак і вони повторили ту фразу знову, потім утрьох, учотирьох, а наприкінець уся сцена була заповнена скандуючими тую фразу молодими бунтівниками, а потім, після короткої павзи, вони тричі гукнули на весь залюднений майдан, що разом можуть здолати все. І він завжди закінчував цю згадку пафосним твердженням, що таки перемогли, бо відкинули всі дрібні суперечки, всі гонорові думки про кожного зокрема, а піднялися на боротьбу разом так дужо, що не витримав того приступу жорстокий режим окупантів і впав.
А того вечора він розповідав так довго й запально, що я не спромоглася якось перепинити вечір споминів і повернути його до своєї оповідки про недавню зустріч у кав`ярні, бо хотіла попросити з`орґанізувати інтерв`ю з одним із його знайомих, який займає досить поважне крісло в урядовому офісі і причетний до всіх будівельних процесів у державі. Начебто той чиновник був сусідою в дачному селищі, тому поговорити із ним можна було б серед невимушеної обстановки, як говорять нині – без краваток. Доведеться мені самій дотягатися через офіційні канали, шкода, бо ті хлопці терті, наговорять-набалакають вдосталь, але без ніякої конкретики, а хотілось дізнатися, що спонукає конкретного чиновника високого ранґу, водночас і звичайну людину, брати на себе відповідальність за гріх, коли доводиться вчиняти паскудство в тих справах, які стосуються всього народу, його історії, його майбутнього. Ці чиновники не такі то й дурні невігласи, мають добрий вишкіл, вочевидь, уважають себе й патріотами рідного краю, але ж віддають накази зносити пам`ятки сивої давнини або заривати до землі знайдені випадково послання від пращурів. Зустрічаючись з різними представниками владних структур чи з офіційними науковцями з академічних установ, я все більше починала схилятися до думки, що вони для свого виживання на тих посадах змушені ходити в панцерних обладунках, через які важко достукатися не тільки пересічним громадянам, а навіть настирним журналістам.
Але і без тих чиновників, втрачається чимало цінностей. І не про війни чи глобальні катаклізми йдеться, які ніколи не припинялися на земній кулі – там чи тут, де повсякчас відбувається кривавий розбрат з більшими чи меншими наслідками для прийдешнього, а згадалося побіжно про різні побутові явища, які не згірше крадуть у людей їхні набутки. Якось подруга затягла мене в гості до майстерні одного відомого художника, в сусідніх приміщеннях з якою незадовго перед тим сталася пожежа, але вдалося врятувати практично все, що там було, бо випадково художник зі своїм товаришем нагодились до приміщення саме на час зародження підступного вогню. Ще й пожежники не забарились, а прибули на виклик швиденько. Якби не завітали випадково, казали б потім люди, а що поробиш – нещасна несподіванка, доля, планида. З тої зустрічі вийшла досить пристойний психологічний есей, розчулений митець навіть подарував мені потім невеличку свою акварелю, а я тішуся тим подарунком і досі, як найбільшою нагородою за всі мої публікації на захист культурних цінностей. Інколи, як оце зараз, ловлю себе на думці, що мої зболені виступи перед людьми з будь-якого

читати