Завантажити

спальному районі, який від лівого берега річки стрімко почав наступати на зелені приміські ліси, замість яких між хідниками і висотними кам`яницями залишилися тремтіти на вічних протягах уже не могутні дерева, а тонкі чахлики, які й зовсім видавалися сьогодні непридатними до життя, без жодного листика на тендітних гілочках, які легко пообламують мимоволі прийдешні сніги чи хлоп`ячі пустощі. Чомусь після першого розлучення не витримала життя в старім помешканні досить скоро, може тому, що воно постійно нагадувало мені про весело змарновані з юним парубком кілька років, від яких замало чого лишилося в моїй пам`яті на цей день, так, деякі дрібні окрушини, що вже не мали ніякої вартості для мене. Те помешкання містилося в давнім будинку, який був затиснутий між собі подібними настільки, що сонце і свіже повітря були там майже рідкісним подарунком для його мешканців, натомість постійно гуркотіло все довкола від машин і людського гомону. Мені у новій оселі набагато легше працювалося проти прочиненого до високого простору вікна, бо міське шумовиння відчувалося тільки десь далеко і зовсім невиразно. До того ж, мій новий приятель увесь час побоювався зустрічей зі своїми знайомими, які мешкали переважно в престижних будинках посеред старої забудови, тому ніколи не запрошував і мене до свого помешкання чи, навіть, до заміського дачного будиночка, аби менше могло з`явитися пересудів поміж сусідами, не говорячи вже про колеґ. А сюди він тікав зі своєї дачної криївки сміливо, приходив до мене в обумовлений день і час, майже не ховаючись, як колись у старому домі, від зацікавлених поглядів крізь вічка сусідських дверей, ушитих цупкою цератою, віддалено схожою на невдалу підробку з коров`ячої шкіри. Бо тут, у новітньому спальному районі, всі були недавніми новоселами, було в них свого клопоту вдосталь аби гаяти свій дорогоцінний час на спостереження за чужим життям, на споглядання за не своїми проблемами...
За кілька років від нашого знайомства ми наблизились одне до одного так, що я починала розуміти нового приятеля почасти без зайвих слів, відчувати його деякі потаємні думки, ні, не окремі слова чи фрази, а скорше сконцентрований настрій з отих його неймовірних фантазій, що сягали занадто далеко – аж за хисткі межі буденної реальності, коли він дедалі більше почав заглиблюватися у свої вигадки, відходячи поступово від мене в якусь невідому далечінь. І куди поділися ті золоті часи, коли він клепав одну по одній прибуткові книжки, де кожна відрізнялася темою й сюжетом, але з обов`язковою гострою інтриґою, з несамовитим коханням, сварками між кревними за спадок, із стріляниною та містикою, з усім, що завжди цікавило пересічного читача різного віку і з різною освітою. В нього все було гаразд, поки його зачепила ота Робота. Він ні з ким, навіть зі мною, не ділився ніколи й натяком, а про що і для кого вона. На всі обережні запитання відбувався таємничою замріяною усмішкою – так, нічого особливого, про сенс життя у різних світах і вимірах. Потім додавав із тихим зітханням, що про те не можна теревенити під час обіду й опісля, на прогулянці чи в ліжку з коханою людиною, за ранковою кавою чи вечірнім чаєм, бо то є висока Робота тільки для втаємничених, яких на всій земній кулі менше десятка в нашій епосі. Ще не на часі освідчення перед людством, яке не спромоглося дорости навіть на дотичність до потаємного знання – досі всі справжні Пророки були і є гнаними, досі їх розпинають і спалюють по всіх ойкуменах, може й не такими варварськими знаряддями, як за середньовічної темені, але жити і проповідувати істинні знання їм не дають змоги як незряча юрба, так і її сліпі поводирі. Нахабна олжа заступає будь-які спроби знайти доріжку до справжнього знання. “ ... одвічний поступ людства з одвічним спаленням Богів, із розпачем, з розгубленістю – знову пустка! Немає провідних вогнів...”. Тому немає ніякого сенсу наразі віддати на нетямущий загал його Роботу, аби поповнити собою сумний перелік смолоскипів, бо занадто ще густий морок навкруги – не висвітити в ньому шлях до світла, хоча й сама Робота ще не закінчена, але має бути завершена попри все, вона ще дочекається кращих часів, коли її люди сприймуть, бо дозріють до розуміння. Найгірше, що не можна було втямити – наскільки серйозно він сам сприймав свої пояснення, тому я ввесь час намагалася себе заспокоювати, що то його нові жарти, хоч і незвичні...
Його інколи починали непокоїти внутрішні зміни в собі, ще непевні натяки, з яких він усвідомлював, що вони можуть призвести до втрати й себе самого, а не тільки єдиної дружньої людини біля нього. Я вже не мала ніякого сумніву, знала напевно, що поблизу нього на цей час не лишилося нікого із тих, кого він мав би зарахувати навіть до приятелів. Останнім часом він дедалі частіше починав замикатися у собі настільки, що міг іноді не почути моїх кількаразових запитань, мене це стиха нервувало, але я покищо не втрачала рівноваги, могла стримувати себе від проявів роздратування, просто підходила і торкалася лагідно долонями сивіючої

читати