Завантажити

першого погляду той потяг до втечі від смутної своєї незалежности, яка так боляче нас обіймала серед галасливого натовпу незворушних людей...
З того й повелося, й було нам байдуже, яким вважати оте несподіване палке почуття – першим чи останнім до скону, попервах воно було настільки ніжним і безхмарним, оскільки ніщо тоді не віщувало на близьке майбутнє ніяких найдрібніших прикростей, незгод чи суперечок. Але трохи згодом намагалася втрутитися до наших стосунків колеженка зі своїми дружніми напученнями. Коли побачила з подивом, що наш флірт надто затягується, почала підкидати свої практичні поради щодо необхідности замислитися над різницею у віці, які найближчого часу мусять спричинити до тяжких непорозумінь, а за ними і до болісних душевних травм, а вони гояться надто важко, тому доцільно знайти мотивацію до поступового відходу і делікатного виходу зі скрутної ситуації. Подруга ввесь час підкреслювала, що втручається тільки тому, що в нашому знайомстві винна саме вона, бо ніяк не могла припустити, що з її невинного жарту можуть статися такі серйозні наслідки. Ні, її щира й зворушлива турбота щодо мого житейського добробуту ніяк не спричинилася до мого сьогоднішнього ранкового вчинку, хоча десь, на рівні підкорку, додавало краплинки сумнівів, що, може бути, теж прискорило настання цього ранку. Якщо їй зателефонувати, то покине геть усе і прибіжить негайно привітати чи поспівчувати – важко вгадати її теперішню поведінку, тому хай усе це потроху само залагодиться, втихомириться, нейтралізується. Аби (чи не дай, Боже?) наприкінці охололо до збайдужіння, до забуття...
Тільки хто наважиться із певністю підказати мені сьогодні про проможливий перебіг подальших подій? Подруга не прибіжить, а прилетить, але ж, чи не почне враз розводитись, що надто вже стало запізно щось змінювати, а треба тягти того тяжкого хреста в ім`я вселюдської любови якщо не до літнього класика, то до рідної літератури. Подруга теж за ці роки дещо змінилася, спілкуючись у новому оточенні з неофітами якоїсь новопосталої реліґійної секти, де всі тільки й говорять, що про любов до ближнього, про необхідність самопожертви во спасіння всього людства через порятунок кожного падшого, бо люди трагічно заблукали в темряві своїх облудних помилок, тому так важко шукають і не можуть самі знайти рятівної стежини до світла, тож треба терпляче кожному сущому зносити всі неприємні й болючі штурхани від долі і допомагати одне одному... “... минуло містом запізніле літо, осінній день повільно плине, ущерть туманами залитий, а ми удвох нарізно в самотині ще сподіваємось на щось уперто...”
Телефон не вгавав, вирішила була підійти і висмикнути з розетки шнура, але зупинилася, розуміючи, що приятель зможе надумати зателефонувати до чергового зв`язківця, який прибіжить шукати, де стався обрив у мережі. Аби не чути нічиїх голосів, я із самого ранку, ще до тих настирних дзвінків, мовби очікуючи на них, віддімкнула в телефонному апараті тільки систему автовідповідача, винесла слухавку до передпокою, а сама всілася проти вікна і широко розсунула не тільки важкі штори, але й прозорі фіранки, злегка мережані сріблястою вишивкою білого розлогого листя папороті, схожого до паморозі на зимових шибах. Зима була десь попереду, бо за вікном ще нудилася тільки пізня осінь, що затягала щоранку туманами високі кручі протилежного берега ріки, де золотіли самотньо бані стародавніх соборів, виглядаючи з темносірих голих дерев старого парку. Тільки зараз нічого не було видко, бо за вікнами ще висів мишастого кольору туман, але він був пелехатим згустком невизначеностм для мене, а для тих, що мешкали на перших поверхах цієї висотної кам`яниці, чи тих, що блукали хідниками, то вже були хмари, нехай низенькі, але вони не плутались під ногами перехожих, не ховали в собі нічого незнаного, а за собою – протилежного берега. Там, унизу, вгадувались людські потічки, що стікалися до роззявленої пащі входу до підземки, де зранку мчать переповнені ваґони за той високий берег, хапаючи на широкому мості через річку трохи денного світла, занурюються враз під землю, несучи в собі ще сонних, але вже вдосталь заклопотаних, людей до офісів і маґазинів, на роботу чи на її пошуки, а декого й на розваги. Увечері все буде навпаки, такі самі людські потічки вже витікатимуть з підземки на хідники і стежки до своїх осель, немов повертатимуться до високих джерел, до своїх витоків. Туман на той час розвіється, а я сидітиму і тоді прикутою власною розгубленістю до вікна й спостерігатиму зі свого недосяжого для них, а тепер і для нього, поверху, як на протилежному боці Вічної ріки за високим берегом прощатимуться із сонцем, віддзеркалюючи його тихий захід, золоті бані прадавніх соборів, від яких сягатиме до мене мовчазне відлуння ще святкових передзвонів чи вже подзвіння по пригасаючих моїх почуттях. А може і вгаслих на той час? Теж мені – отакі були палкі почуття на роки, але догоріли посеред ночі й зовсім загасли від ранку до вечора...
Я нещодавно оселилася край міста в новому

читати