Завантажити

суглобах. Сміх, що так оббріхую себе нині, бо до тих болячок мені ще треба дожити, але зараз ідеться не про зовнішні, чи, пак, фізичні ознаки, це зовсім інше ставлення до житейських реалій. Просто тоді я встала з пожмаканого безсонням ліжка жінкою з дозрілою мудрістю, з дорослим баченням навколишніх буденних дрібничок, з розумінням необхідности творити самостійно і себе саму, й своє життя, бо той давній молодик (як його тоді називали?.. А, Господь із ним – все`дно забулися всі пестливі назвиська, а інших і не було зовсім!) постійно був веселим і ніжним, бо ніякі прикрощі, навіть дрібненькі неприємності ніколи не чіплялися до нього. Він мав досить багатих і щедрих батьків, що не вимагало від нього найменшого потягу до роздумів не тільки про хліб насущний днесь, але й про близьке майбутнє, тому за кілька років спільного сімейного життя так і не спромігся змужніти, стати господарем у власному домі, навіть відчути, що він вже має власний дім, а не хлоп`ячу кімнатку в батьківських хоромах чи ліжко у готельнім покої, має і родину в ньому, хоч і зовсім невеличку...
Серед тодішнього нашого вічного свята безтурботного життя було нам не до того, аби заводити дітей і опікуватися ними, якщо ми самі почували себе зовсім юними, нас більше вабили різні мандрівки й спортивні походеньки: взимку їздили в гори, влітку – до моря, або навпаки, а в перервах – театри і концертні зали, тенісні корти чи доріжки боулінґа. Таким було і наше постійне оточення без близьких друзів, але з безліччю приятелів з різних неформальних тусовок. Одначе і найяскравіше свято не може тривати вічно з усіма своїми звабами і забавками – втомлює або набридає рано чи пізно, хоч і не кожному, але я пішла собі в інше життя, змінила звикле середовище враз, а невдовзі знайшлася цікава робота в серйозній ґазеті, поринула в неї по самі вуха й відчула себе непересічною особистістю серед собі подібних. Це був той час, коли доживала у нашому краї чужа окупаційна влада останні місяці чи навіть дні, коли стало можливим піднімати для широкого обговорення заборонені до того теми, не ховаючись за хитромудрі алеґорії, не боючись занудних у своїй прискіпливості цензорів і тих суворих критиків, що товклися між творчими людьми постійно у цивільному вбранні, але під білими сорочками, що з викликом шурхотіли від надлишку крохмалю, незмінно носили офіцерські поґони таємних служб конаючого режиму.
Першу свою вдалу публікацію, яка набула розголосу серед національної інтеліґенції, я присвятила старовинним пам`яткам культової архітектури, які нещадно були поруйновані зайдами. Почала цитатою з відомого вірша нашої славетної поетки: “... лишились тільки древні храми, прийшли володарі нові”, і враз нагадала читачам, що у тому вірші йдеться зовсім про іншу далеку країну, бо в нашій Вітчині “володарі нові” не тільки тотально знищували явних і потенційних противників, але плюндрували і обертали на руїни насамперед древні храми, аби позаростали будяками румовища і не вели до них не тільки дороги, але й не протоптувалися окремими відчайдухами навіть вузенькі стежини, аби взнати саме ту найголовнішу істину, без якої втрачається сенс для життя як окремої людини, так і цілого народу. І важко ставало жити нашому народові, коли нагло щезали останні надії на жаданий просвіток, коли утвердився такий час, в якому “жарина волі не живе – ледь жевріє під попелом на ріднім пожарищі”...
Для нового життя спогади про недавнє сімейне поживання були мов одрізані, воно відійшло собі до далекого вчора без ніякого бідкання чи нарікання. Я й досі не жалкую за тим юнаком, який, хоч і не подорослішав за ті спільні роки, але сприйняв таку несподівану для нього ситуацію без ніякого плачу, навіть без подиву, що мене найбільше тоді вразило, бо чекала докорів, запитань, закидів у підступній зраді – геть нічого з того, на що завше багаті подібні серед людей конфлікти. Здається, що трохи образилася на нього спочатку, але така несподівана реакція з його боку зовсім переконала мене у правильності прийнятого мною рішення, яке визріло до того, що було всеодно неминучим для його прийняття: як не сьогодні, то найближчого завтра. Навіть свекри журилися недовго, тому не дуже наполегливо мене запрошували до розмови щодо можливого примирення, а так, тільки задля ввічливості, бо ж отой мій учинок їх теж не збентежив і ніщо в них не засвербіло, не засмутило. Тому все скінчилося досить спокійно, мирно, без гучних ексцесів і ніяких нервових потрясінь, якими мають супроводжуватися раптові сімейні розлучення у подружжя, в якого все було зовні настільки гаразд, що всі навколо аж давилися завидками. Аби ж не людські заздрощі, може, я й не замислилася б тоді над тим безжурним життям, хоча хто може визначити, що нас штовхає до прийняття будь-яких рішень – спонтанних або з довгого й ретельного розрахунку?..
Хоч би там як, але те рішення не зачепило нічого з наших почуттів ані глибинних, ані зовнішніх, до яких приглядаються всі зацікавлені, а таких було попервах достатньо, одначе вспокоїлися й вони досить

читати