Завантажити

реальність, тому і злякавсь усвідомлення, бо вже не знаю, а що мушу надалі робити, тому і запевняю сам себе, що вона комусь потрібна – ота Робота, яку сам визначив з великої літери, хоч вона давно не приходить, блукаючи потемки в невідомих нетрях моєї підсвідомости?..
“... і сум, і смуток ізнов такі липкі та спритні, що так обгортуюють, приходячи з німої пітьми, хоч самі балакучі до нестями, і глибшає, росте провалля поміж нами...”
Ні, ще трошки, ще ледь-ледь, я оговтаюсь від непевности, візьму себе в руки, сяду до столу. Нехай тоді знову зродиться десь там чергова революція, мала чи велика, переможна чи знов-таки ніяка, мені до неї не буде ніякого діла, бо ж вона і без мене відгомонить і пройде іншими вулицями та площами, такими далекими від моєї “малої хатинки – моєї фортеці свободи”.
Свободи від чого?.. Свободи для чого?.. Невже і від Неї?..
Невже?

6. Уривок з Роботи.
...Тупцює час...
Чи то для нас нуртує нескінченно серед вічних вод його холодна течія? Чому нізвідки і куди прийшов і зник народ, і, навіть, як тут опинився Я, коли спинилися роки – не відає ніхто на березі забутої ріки. Пощезли витоки, пощезло море, і навіть нагло час завис над собою у покорі. І ген, до виднокола, тужавіє предковічний ліс, десь там зозуля вже захрипла, отак скінчився раптом перебіг років, нема тепера яву, як нема і снів... Ще до свого народження в глибинах неба висихає дощ, а на руїнах всіх дзвіниць, посеред зниклих площ, завмерли непорушно стрілки у кожного й малого дзиґаря за п`ять хвилин дванадцята нового дня, чи ще старої ночі...
Тупцює час... Завмер для нас – до дії не охочих...

7. Реальність триває.

Телефон уперто не вгавав...
Аби зняття, що то Вона розшукує мене, бо не з-за квітів (хай би вони всохли на запорошених підвіконнях!) і не по безрадісну пошту (хіба ж вона може втішити мене, згоряючи в каміні!), я щотижня вигулькую зі своєї тихої схованки до бридкого незатишного міста, де вправно полюють на людські тіла і душі колишні мої комбатанти. Боже мій, як то було давно! Я вже встиг утомитися й забути якими були вони, яким був колись я, але ж вони... Невже вони вполювали Її?.. Невже?..
“... надія крихітна, крихка, а тягнеться до берега твого льодком змережаним твоїми предковічними словами, тремткою кригою ступаю обережно у напрямку твоїм...”
Аби знаття, що я знову став потрібним і саме для Неї, а не для всіх інших, а не для участи в тій можливій події, що має статися (хай би вона була стала навіть доленосною для всього покривдженого на цій планеті людства!), але ж великі події так давно перестали мене вабити, бо нічого й ніхто не зможе змінити, крім зовнішніх дрібних ознак у спілкуванні між собі подібними, а водночас такими різними. Ніяка революція не зробить людей однаковими. Я і Вона – ми вдвох є те саме розбурхане й не примирене суспільство (так іноді полюбляє називати себе людська популяція), від якого залишилося тільки двоє нас, але й між нами, здається мені посеред моєї сумної схованки, вже росте на вузенькій стежці, останній надії, яка ще не встигла зникнути між нами, нова барикада, котра зводиться грізно зі старого попелища “померлих із вечора революцій”. А після того вечора за кілька нічних годин знову постане ранок для відновлення старої колотнечі...
І, цілком можливо, Вона вже вийшла із запілля і випросталась над тою барикадою під нашим старим прапором, на якому зяють дірки від ворожих куль, уся запакована в блискучі лицарські обладунки: під важким шоломом сховала свої туго заплетені коси, за вузькими прорізами заборола приховала смуток ясних очей, і тендітні тремткі пальці вже нікого не пестять, а вчепилися намертво у держак прапора, що заклично майорить над нею до всього посполитого люду, навіть до тих, “що причаїлись мовчки осторонь”... Дурна маячня хворобливих вигадок-візій, що народжуються з моєї самотности в затишку спорожнілого дачного селища, нахабно підштрикує і провокує на якісь дії мою нерішучість, мою розгубленість, мою безпорадність, моє мовчання... А якщо знов мовчатиму, то, безперечно, Її вже не буде ніколи не тільки серед, але й поруч моєї кричущої самоти, посеред моєї втечі, або – навпаки, якщо й озвуся, здіймуться завзято над повсталою барикадою сизуваті димки сухих пострілів, прошелестять повз мою невідчепну нерішучість доброзичливі кулі порозуміння з невідомими вічними ворогами – “... падем і ми осінніми листками”... Впадемо разом, хоч і по різні сторони, але на одній вулиці і в одному напрямку до сумної злагоди в далекому Там, якщо Там уже не буде ніяких протиріч між тими, хто зможе перебороти себе і дістатися того невідомого Там...
Але, годі, й хоч би що там сталося потім від мого рішення, яке, врешті-решт, зараз повинен прийняти, наважитись, навіть усупереч собі, тільки, мабуть, треба мені для того випростатись без вагань з-за мовчазного столу, відірватись од м`якого фотелю і веселого потріскування поліньців з каміну – озватися до того, хто хоч хай би там був на

читати