Завантажити

заколисуючи перед сном, своєю прадавньою мовою, тою дивною мовою, що зовсім зникла, вже й невідомо коли і як, принаймні серед мого колись досить широкого кола не тільки близьких друзів, але і мало знайомих людей, тою дивною мовою, яку вже й зрозуміти сьогодні нікому, тому і здається, можливо, цей світ для мене чужим і ворожим, і я серед нього вважаю себе прибульцем з іншого виміру чи з іншого часу. Свої оповідки, які навіть приблизно не можна назвати казками, вона завжди починала коротким зітханням від того, що може мені повісти тільки те, про що здатна вона сьогодні згадати з проминулих своїх пригод у літа молодії. Оповідки завжди були настільки реальними, мабуть, і від насичености дрібними побутовими деталями, такими відчутними і знайомими, що й думка про можливість вигадки не могла наблизитись до дотичности з моїм дитячим світосприйманням. Я був досить неспокійною дитиною, вередливим пустуном, розбишакою, що ніколи ніякі і нічії вмовляння не могли мене примусити відмовитись од своїх забаганок, інколи нічим не вмотивованих, але завжди покірливо засинав під співуче дзюрчання бабусиних слів, у напівсні виникали химерні видовища з іншого чийогось життя, на які накладались і поволі розчинялися в них дивовижні спогади з позаминулих часів моєї бабусі…
Я вже тоді губився у цих візіях, двоїлась душа, спозираючи на себе з іншого тіла: жорстокі двобої з чужинцями, в яких пізнавав часто-густо серед нападників кількох подібних до себе; самотні безтурботні споглядання з високих круч плину могутньої ріки; сонне колихання на версі рипучого воза, що тягся за неквапною ходою й незворушним ремиґанням вайлуватих сірих волів; якісь запальні промови над вируючим натовпом озброєних людей... Найчастіше я себе бачив саме промовцем на площах, майданах, серед неозорих полів, у напівпорожніх залах, але завжди з розпашілим обличчям і хрипким голосом. Я не чув своїх слів, тому й не розумів, якою мовою звертався, сподіваюсь, до своїх однодумців. Це повторювалось у різних часових вимірах – мінялися в людей і одяг, і зброя в руках, та не змінювались їхнє обличчя так само, як не змінювавсь і я серед них чи над ними… Я і зараз той самий, хоча знову в чужому тілі, яке так мені обридло, бо здається мені, що ніколи ще так задовго не нудився ні в якому іншому... Тільки немає навколо мене гомінкого натовпу, якого там натовпу – жодної людини, яка б прислухалася до мого старечого шамкотіння. Пошарпані стіни, закіптюжені шибки, рипуча підлога в старім, занедбанім здавна будинку. Зараз із вулиці не чутно через прочинену кватирку ніякого галасу, аби зрозуміти, в якому вимірі я прокинувся сьогодні. Аби цокотіли бруківкою підкови, чи сварились між собою автові клаксони, чи гріміли духові оркестри ритмами військових маршів – можна було б відчути, най і приблизно: час, добу, епоху, країну... А коли нічого звідти не може дотягтися до моїх вух, то лежу собі мовчки під важкою ковдрою, грію немічне тіло, прискіпливо вивчаю розкиданій по кімнаті одяг – у які роки з проминулих століть він пошитий, чи варто мені сьогодні виходити з дому на вулицю, де, цілком може бути, знову вештаються ненажерні озброєні зайди із сусідніх країн, чи там розганяють між своїми людьми гіркуватий смуток загони рідних розбишак, що вкотре повстали проти більш здібних і тому багатших краян, які поховалися, позалазили глибоко до своїх мурованих підвалів од тих розбійників чи заколотників, тому й ніякого галасу з того боку...Яке століття отам, зрештою, – за моїм вікном, і котра наразі година опісля ночі знов-таки товчеться посеред вулиць, не заходячи до моєї тихої кімнати?..

3. Реальність триває.
Телефон затято мовчав, я теж і далі незворушно сидів проти полум`яного гарячого багаття, вже досить жвавого від чергової порції сухих дров, проте слухняного у негнучких чавунних обіймах каміну. Після немудрого парубоцького сніданку, хоч і досить пізнього, мені ліньки було відірватися від того тихого принадного тепла, аби встати і увімкнути, бодай тихенько, радіоприймача, аби почути, що там, у покинутому мною вчорашнього вечера місті, нині коїться, чи там все ще неспорушено панують спокій і благодать, а мої передчуття щодо якогось вибуху були помилковими. Спорожнів потроху старовинний мідяний кавник, одна з небагатьох речей, що дісталася мені у спадок від предків. Вже спорожнів, хоч і приготував собі в ньому зразу на кілька філіжанок досить густого напою, до якого довелося додавати більше, ніж зазвичай, бляшаночок порційних вершків, аби не так гірчив, бо ніколи не додавав до чорної смакоти цукру. Проте не збадьорився, навіть кава наразі була невзмозі порятувати мене від неробства, від нескінченної череди сумних і тривожних думок, від безжального копирсання в собі...
Чи дійсно я так зледачівся, чи настільки втомився, чи не хотілось просто відчути себе знову сучасником, якщо не учасником, яких-небуть несподіваних, хоч і очікуваних мною, подій у залишеному давненько, чи не з учорашнього вечора, місті, коли про них сповістить з бадьорим переляком

читати