Завантажити

чи інтернет... І живуть на тих тихих виселках, озброєні телефонами, самотні люди, навіть тоді, коли той хутірець складається тільки з кількох кімнат у висотній кам`яниці в самому центрі столичного міста чи з кількох яблунь навколо хатинки в дачному селищі... Машинально помацав рукою тиху телефонну слухавку, що із самого ранку мовчки грілася в нагрудній кишені кожушка, немов маленьке наїжене кошеня, якому в тому ситому затишку навіть ліньки було за ввесь час муркнути чи нявкнути зайвого разу, аби нагадати про своє існування поруч із господарем...
Цього року осінь прийшла неочікувано чітко за календарем – вже з першого вересня пішли довгі холодні дощі, які й пригасили на певен час полум`яні пристрасті посполитого люду серед нещодавно покинутого мною міста. Більшість подалася до праці в установах чи на підпримствах, а грошовита меншість – по засмагу на далекі тропічні пляжі. Я не належу ні до перших, ані до других. В мене здавна є своя Робота і така нескінченна, що ніхто, мо` й Пан-Біг, не наважиться спроґнозувати її завершення. Мені сняться іноді відповіді на мої запитання, там я бачу, як можна закінчити, і досить управно, вигадану колись про когось іншого, і зовсім інакшого ніж я сам, неймовірну історію, проте на ранок лишається тільки непевне відчуття втраченої можливости, ніяких доказів і вказівок. Жодного живого слова не лягає на папір. Поспіль змінюються пори року, неквапною чередою проминають роки, встигаю своєчасно зробити безліч огидних справ для заробітку на харчі, одяг і дрібні приємні забаганки, на сите й безбідне життя – тільки ніяк не закінчу найголовнішої своєї Роботи. Ось ізнову “на моєму подвір`ї осінь, що вносить стишений смуток до хати і прохолодні сутінки – літа злам, і того тепла, що з каміну, де зволожених дров потріскані перемови...”.
Я уважно прислухаюся до них і вдаю, ніби переконую себе, що, ось-ось, сяду до столу, де в задовгім чеканні жовкне папір, на якому мовчить недописане слово, нехай тільки прогріється трохи в оцій кімнаті... Нехай, ось-ось, ще зовсім трохи... Ні, я вже ніколи не згадаю, коли і як розпочалася Робота, чому вона така дивна у своїй химерній нереальності, чому така відмінна від інших моїх робіт, чому зовсім не схожа на мої вподобання, але вона є такою, яким вже є, мабуть, і я сам. Але ж не тим, яким був колись, бо в часі змінюється все, тому іноді відчуваю, навіть стаю певен того, що я насправді не той, яким сам себе уявляв, уявляю, чи хочу бачити...
Останнім часом я не перечитую попередніх розділів чи окремих сторінок, зроблю це згодом, коли поставлю останню крапочку, бо не так давно здалося мені, що я стаю надто подібним до вигаданого мною химерного персонажа, вічного у перебігу часів між різними просторовими вимірами. Робота, що стає поволі моїм другим “Я”, котрого ніхто не побачить зблизька ніколи, а коли й гляне мимохіть, усупереч моєму бажанню, то навряд чи впізнає мене серед вигаданої дійсности. Робота, через яку втікаю постійно з людського середовища до тихого прихистку, тільки ж вона, як вередлива панночка, що знає собі справжню ціну, постійно спізнюється на побачення або й зовсім не приходить до мене, навіть зараз, коли я потерпаю від того, що жовкне у самотині на робочому столі аркуш із недописаним словом...
Раніше тішився зустрічами з молоддю, почуваючись зовсім своїм серед юні в багатолюдних студентських авдиторіях, коли “... серед темної зали ні реготу, ні зітхання, зрідка в очах блискітки співчуття й розуміння; не від блискавки, не від грому, а від болючого слова ...” – мабуть, перебирав я болючих слів на тих зустрічах забагато, бо все частіше почали в записках питати не про суть творчости чи подальші мистецькі плани, як годиться робити на подібних імпрезах, а про давно проминулу мою участь в русі опору до вже пощезлого режиму, про мої, призабуті мною, героїчні вчинки в тодішніх гарячих революційних подіях, які уявлялися ними романтичними пригодами, а головне – про моє ставлення до вірогідности чуток щодо можливого повторення подібних приключок найближчим часом. Від тих щирих запитань молоді, яка провокувала мене кидати до залу запальні гасла, ставало зовсім незатишно, бо казати у відповідь, що з віком згас мій молодечій запал, було смішно, сприйняла б молодіжна аудиторія оте за експромтний дотеп, оскільки я тільки-но звертався до дівочої половини: – “... мале дівча – кирпате бісеня із усміхом вдивляється в мої сивини, до себе кличе ...”.
Вже з півроку не відгукувався на пропозиції проведення подібних зустрічей, ввічливо пояснюючи необхідністю завершити найголовнішу свою Роботу, бо не зможу сказати своїм симпатикам, що так і не визначивсь у своїх діях під час реального вибуху людського гніву... Серед своєї схованки мовчки потерпаю від того інстинктивного передчуття, що неминуче має статися в суспільстві оте незбагненне, що вже невідворотно насувається з усіх сторін до “мовчазної більшости” і незабаром нахабно вимагатиме від кожного визначитись, а на якому боці він обирає собі друзів, однодумців і, зрештою,

читати