Завантажити

відсторонь, яку не скоротив, а навіть збільшив я сам своєю власною пожертвою сліпому, тою хрусткою купюрою, хоча був на ній після одинички всього один самотній нулик. Добре, що мені треба було вже йти до виходу, а ваґони помчать далі і далі, все глибше до нічної темені, із тим нехитрим надбанням, чим були набиті вщерть: порожніми балачками, безтурботними картярами, надокучливими старцями, галасливими перекупками, заклопотаними матерями, поснулими дітьми і кількома інтеліґентами, що позиратимуть сонно крізь спітнілі окуляри на зарозумілі, навіть для них, урочисті тексти про вічне і неповторне на цій Землі і далеко-далеко за її межами, в інших незвіданих світах або в інших вимірах, зовсім недосяжних для пересічного людського розуму ...
Коли протиснувся через людське юрмище, вийшов на порожній перон й огледівся, зітхнув враз із полегшенням – геть нікого довкола, тільки блимав, похитуючись на тонкій дротинці, самотній ліхтарик на смугастому стовпі біля щита з облупленою назвою платформи, лише кілька зірок байдуже мерехтіло у чорних глибинах неба, бо вже збирався під ним загуснути туман, що почав поволі підніматися над плесами сонної річки, намагаючись поховати у своїй липкій мокроті і близьке дачне селище, і дорогу з нього й до нього, і зоряні світи над ними. Голі дерева не затримували наступу кубель туману, він тихцем прослизав наскрізь крізь розріджену посадку вздовж залізничних колій, обминаючи густіший сосновий гайок, за яким вже починалися дачні садиби.
Йти стежкою між сосон, ступаючи по пружній глиці, було приємніше ніж ковзатися підгнилим вологим листям на доріжці у посадці. Я здивувався, що так забагато настелено під ноги тої глиці, що не пройшлася тут “зондер-команда” невсипущих дачників, які постійно підбирали все до останньої голочки, натоптуючи цілі лантухи дармового багатства, аби вкрити ним до зими грядки з полуницями і ще, бозна, з чим іншим, до чого в мене ніколи не було бажання торкатися. У моїм садочку між кількома фруктовими деревами були густі ґазони із садової травиці, яку я полюбляв постійно підстригати механічною косаркою, після чого дрібно посічена зелень довго п`янила пахощами бродіння трав`яних соків. Любив поратися із кущами троянд і жасмину, викладати серед ґазонів з дикого каміння чудернацькі клумби для багаторічних квітів між невеличкою колекцією з кількох вічнозелених родедендронів...
Я йшов і згадував побіжно про що завгодно: про дачників, про гидку осінь, про покинуте в місті авто і необхідність зателефонувати вранці знайомому техніку з того приводу, про наступ туману і про те, чи довго він ховатиме вранці у своїх нетрях навколишні реалії, про що завгодно, аби не думати про Її зникненення, таке раптове й тому зовсім не зрозуміле...
Нарешті за сосонками відкрилося сонне селище, але жодного віконця не світилося з того боку – чи заважала розгледіти якусь цятку світла вже загусла імла, чи була вже досить запізня ніч, що приколисала поодиноких дачників, чи, дійсно, ніхто не ховався сьогодні від міських проблем серед цієї глушини, де я налаштував собі непоказного тихого притулка. Не виникало в мене ніякого бажання, крім одного – аби скоріше впасти на ліжко і здатися в полон міцного сну без жодних сновидінь, без спогадів про невдалий день, що враз промине і пощезне, як тільки переступлю поріг своєї хижі. Вузенька доріжка з вологого асфальту, репаного від коріння старих дерев, зрідка шелестіла під моїми черевиками останніми осінніми листками, я простував нею за усталеною звичкою впростець до своєї криївки, яка не була надійною для повної самоти, але я того й не хотів іще, бо залишалася десь у далекому місті Вона, та єдина, яка мала озватися до мене тихим словом, мала ще озватися, хоч би що там коїлося в людському юрмищі, навіть тоді, коли падатиме з неба гаряче каміння, мала б відгукнутися на мій поклик, мала б гукнути сама, мала б... Останнім часом я надто втомлювався від самого вигляду міста, подібного до стулених між собою людських мурашників з бетону і цеґли, де втрачалася неповторність кожної особистости, почував дедалі більшу відразу до метушливого міського гармидеру із його навгамовним смердючим гуркотінням різноманітних машин не тільки на всіх широких проспектах, але і на вузеньких звивистих вуличках, до багатоголосого вируючого натовпу на зачовганих тротуарах, вздовж яких з німим докором до тих людей ниділи хворі зажурені дерева. Під час відвідин міського помешкання цього разу я не телефонував нікому, окрім Неї, нічого не зробив корисного, крім того, що долив трохи води до горщиків із кволими квітами на підвіконнях, вилаяв легенько лінивого консьєржа, котрому лишав завжди ключі від помешкання, аби наглядав і за квітами, а не тільки за потенційними злодіями. Потім забрав із собою купу пошти, якої вдосталь зібралося за останній тиждень в поштовій скриньці, аж стирчали з вузької шпарини пожмакані недбалою поштаркою різномовні ґазети, забрав, але вчора не торкнувся навіть листів, аби дізнатися, хто ще не забув і пам`ятає в інших світах про мене,

читати